«... Коли я народився - я заплакав; згодом кожен прожитого дня пояснював мені, чому я заплакав, коли народився ... »

Заметіль! Заметіль !! І як це раптом! Як несподівано!! А до того часу стояла чудова погода. Опівдні злегка морозило; сонце, сліпуче виблискуючи по снігу і змушуючи всіх жмуритися, додавало до веселості і строкатості вуличного петербурзького населення, що святкував п'ятий день Масляної. Так тривало майже до трьох годин, до початку сутінків, і раптом налетіла хмара, піднявся вітер і сніг повалив з такою густотою, що в перші хвилини нічого не можна було розібрати на вулиці. Суєта і тиснява особливо відчувалися на площі проти цирку. Публіка, яка виходила після ранкової вистави, ледь могла пробиратися в натовпі, валівшей з Царицина Луга, де були балагани. Люди, коні, сани, карети - все змішалося. Посеред шуму лунали з усіх кінців нетерплячі вигуки, чулися незадоволені, буркотливі зауваження осіб, захоплених зненацька хуртовиною. Знайшлися навіть такі, які тут же не на жарт розсердилися і гарненько її вилаяли. До числа останніх слід перш за все віднести розпорядників цирку. І справді, якщо взяти до уваги майбутнє вечірню виставу і очікувану на нього публіку, - заметіль легко могла зашкодити справі. Масляна безперечно володіє таємничою силою пробуджувати в душі людини почуття обов'язку до вживання млинців, втіхи себе розвагами і видовищами всякого роду; але, з іншого боку, відомо також з досвіду, що почуття обов'язку може іноді пасувати і слабнути від причин, незрівнянно менш гідних, ніж зміна погоди. Як би там не було, заметіль коливала успіх вечірньої вистави; народжувалися навіть деякі побоювання, що якщо погода на восьму годину не покращиться, - каса цирку істотно постраждає. Так або майже так міркував режисер цирку, проводжаючи очима публіку, тісно біля виходу. Коли двері на площу були замкнені, він попрямував через залу до стаєнь. У залі цирку встигли вже загасити газ. Проходячи між бар'єром і першим рядом крісел, режисер міг розрізнити крізь морок тільки арену цирку, позначає круглим мутно-жовтуватим плямою; інше все: спорожнілі ряди крісел, амфітеатр, верхні галереї - йшли в темряву, місцями невизначено чорніючи, місцями зникаючи в туманній імлі, міцно просоченої кисло-солодким запахом стайні, амьяка, сирого піску і тирси. Під куполом повітря так вже згущався, що важко було розрізняти обрис верхніх вікон; затемнені зовні похмурим небом, заліплені наполовину снігом, вони переглядали всередину як крізь кисіль, повідомляючи настільки світлі, щоб нижній частині цирку надати ще більше тіні. У всьому цьому великому темному просторі світло різко проходив тільки золотистої поздовжньої смужкою між половинками драпірування, спадала під оркестром; він променем вросло в огрядний повітря, був пропав і знову з'являвся на протилежному кінці біля виходу, граючи на позолоті і малиновому оксамиті середньої ложі. За драпіруванням, пропускала світло, лунали голоси, чувся кінський тупіт; до них час від часу приєднувався нетерплячий гавкіт вчених собак, яких замикали, як тільки закінчувалося уявлення. Там тепер зосереджувалася життя галасливого персоналу, одушевляти півгодини тому арену цирку під час ранкової вистави. Там тільки горів тепер газ, висвітлюючи цегляні стіни, нашвидку забеленного вапном. У підстави їх, вздовж заокруглених коридорів, громадилися складені декорації, розписні бар'єри і табурети, сходи, носилки з матрацами і килимами, згортки кольорових прапорів; при світлі газу чітко вимальовувалися висіли на стінах обручі, перевиті яскравими паперовими квітами або заклеєні тонкою китайської папером; біля виблискував довгий позолочений шест і виділялася блакитна, шита блискітками, фіранка, що прикрашала підпірку під час танцювання на канаті. Словом, тут знаходилися всі ті предмети і пристосування, які миттєво переносять уяву до людей, перелітає в просторі, жінкам, посилено стрибаючим в обруч, з тим щоб знову потрапити ногами на спину коня, що скаче, дітям, перекидатися в повітрі або висить на одних шкарпетках під куполом. Незважаючи, однак ж, що все тут нагадувало часті і страшні випадки ударів, перелому ребер і ніг, падінь, пов'язаних зі смертю, що життя людське постійно висіла тут на волосині і з нею грали як з м'ячиком, - в цьому світлому коридорі і розташованих в ньому вбиралень зустрічалися більше особи веселі, чулися переважно жарти, сміх і посвист. Так і тепер було. У головному проході, що з'єднував внутрішній коридор зі стайнями, можна було бачити майже всіх осіб трупи. Одні встигли вже змінити костюм і стояли в мантильях, модних капелюшках, пальто і піджаках; іншим вдалося тільки змити рум'яна і білила і нашвидку накинути пальто, з-під якого визирали ноги, обтягнуті в кольорове трико і взуті в черевики, шиті блискітками; треті не поспішали і красувалися в повному костюмі, як були під час представлення. Між останніми особливу увагу звертав на себе невеликого зросту чоловік, обтягнутий від грудей до ніг в смугасте трико з двома великими метеликами, нашитими на грудях і на спині. По обличчю його, густо замазав білилами, з бровами, перпендикулярно виведеними поперек лоба, і червоними кружками на щоках, неможливо було б сказати, скільки йому років, якби він не зняв з себе перуки, як тільки закінчилося уявлення, і не виявив цим широкої лисини, що проходила через всю голову. Він помітно обходив товаришів, не втручався в їхні розмови. Він не помічав, як багато хто з них підштовхували один одного ліктем і жартівливо підморгували, коли він проходив повз. Побачивши увійшов режисера він позадкував, швидко відвернувся і зробив кілька кроків до вбиралень; але режисер поспішив зупинити його. - Едвардс, стривайте хвилинку; встигнете ще роздягнутися! - сказав режисер, уважно поглядаючи на клоуна, який зупинився, але, мабуть, неохоче це зробив, - почекайте, прошу вас; мені треба тільки переговорити з фрау Браун ... Де мадам Браун? Покличте її сюди ... А, фрау Браун! - вигукнув режисер, звернувшись до маленької кульгавий, вже не молоду жінку, в салопі, також не молодих років, і капелюшку, ще старше салопа. Фрау Браун підійшла не одна: її супроводжувала дівчинка років п'ятнадцяти, худенька, з тонкими рисами обличчя і прекрасними виразними очима. Вона також була бідно одягнена. - Фрау Браун, - квапливо заговорив режисер, кидаючи знову допитливий погляд на клоуна Едвардса, - пан директор незадоволений сьогодні вами - або, все одно, вашою дочкою; дуже незадоволений! .. Ваша дочка сьогодні три рази впала і втретє так ніяково, що перелякала публіку! .. Я сама злякалася, - тихим голосом сказала фрау Браун, - мені здалося, Мальхов впала на бік ... - А, па-па-ли-па! Треба більше репетирувати, ось що! Справа в тому, що так неможливо; отримуючи за вашу дочку сто двадцять рублів на місяць платні ... - Але ж, пане режисер, бог свідок, у всьому винна кінь; вона постійно збивається з такту; коли Мальхов стрибнула в обруч - кінь знову змінила ногу, і Мальхов впала ... ось все бачили, все той же скажуть ... Всі бачили - це правда: але всі мовчали. Мовчала також винуватиця цього пояснення; вона ловила випадок, коли режисер не дивився на неї, і боязко на нього поглядала. - Справа відоме, завжди в таких випадках кінь винна, - сказав режисер. - Ваша дочка буде, проте ж, на ній їздити сьогодні ввечері. - Але вона ввечері не працює ... - Працюватиме, пані! Повинна працювати! .. - роздратовано промовив режисер. - Вас немає в розкладі, це правда, - підхопив він, вказуючи на писаний аркуш паперу, підвішеними до стіни над дошкою, посипаної крейдою і служить артистам для обтирання підошов перед виходом на арену, - але це все одно; жонглер Лінд раптово захворів, ваша дочка займе його номер. - Я думала дати їй відпочити сьогодні ввечері, - промовила фрау Браун, остаточно знижуючи голос, - тепер масниця: грають по два рази в день; дівчинка дуже втомилася ... - На це є перший тиждень посту, пані; і, нарешті, в контракті ясно, здається, сказано: «артисти зобов'язані грати щодня і заміняти один одного в разі хвороби» ... Здається, ясно: і, нарешті, фрау Браун: отримуючи за вашу дочку щомісяця сто двадцять рублів, соромно, здається, говорити про це; саме соромно! .. Відрізавши таким чином, режисер повернувся до неї спиною. Але перш ніж підійти до Едвардсу, він знову обвів його допитливим поглядом. Притуплений вид і взагалі вся фігура клоуна, з його метеликами на спині і на грудях, не віщували на досвідчене око нічого хорошого; вони ясно вказували режисерові, що Едвардс вступив в період туги, після чого він раптом починав пити мертву; і тоді вже прощавай всі розрахунки на клоуна - розрахунки самі ґрунтовні, якщо взяти до уваги, що Едвардс був в трупі першим сюжетом, першим улюбленцем публіки, першим потішники, винаходити мало не кожну виставу що-небудь нове, яка змушувала глядачів сміятися до упаду і плескати до шаленства. Словом, він був душею цирку, головним його прикрасою, головною принадою. Боже мій, що міг би сказати Едвардс у відповідь товаришам, часто хвалився перед ним тим, що їх знала публіка і що вони бували в столицях Європи! Не було цирку в будь-якому великому місті від Парижа до Константинополя, від Копенгагена до Палермо, де б не плескали Едвардсу, де б не друкували на афішах його зображення в костюмі з метеликами! Він один міг замінювати цілу трупу: був відмінним наїзником, еквілібристом, гімнастом, жонглером, майстром дресирувати вчених коней, собак, мавп, голубів, а як клоун, як потішники - не знав собі суперника. Але напади туги в зв'язку з запоєм переслідували його всюди. Все тоді пропадало. Він завжди передчував наближення хвороби; туга, оволоділа їм, була нічого більше, як внутрішнє свідомість марності боротьби; він робився похмурим, несообщітельним. Гнучкий, як сталь, людина перетворювалася в ганчірку, - чому потай раділи його заздрісники і що пробуджувало співчуття між тими з головних артистів, які визнавали його авторитет і любили його; останніх, треба сказати, було не багато. Самолюбство більшості було завжди більш-менш зачеплено зверненням Едвардса, ніколи не дотримувався ступенів і відмінностей; перший сюжет, що був в трупу з відомим ім'ям, простий чи смертний темного походження, - для нього було байдуже. Він явно навіть вважав за краще останніх. Коли він був здоровий, його завжди можна було бачити з яким-небудь дитиною з трупи; через брак такого, він порався з собакою, мавпою, птицею і т. д .; прихильність його народжувалася завжди якось раптом, але надзвичайно сильно. Він завжди віддавався їй тим наполегливіше, ніж робився мовчазнішим з товаришами, починав уникати з ними зустрічей і ставав все більш і більш похмурим. У цей перший період хвороби управління цирку могло ще на нього розраховувати. Уявлення не встигали ще втрачати над ним своєї дії. Виходячи з вбиральні в трико з метеликами, в рудій перуці, набіленим і нарум'яненими, з перпендикулярно наведеними бровами, він мабуть ще бадьорився, приєднуючись до товаришів і готуючись до виходу на арену. Прислухаючись до перших вибухів оплесків, криків: браво! - звукам оркестру, - він поступово як би оживав, надихався, і варто було режисерові крикнути: клоуни, вперед! .. - він стрімко вилітав на арену, випереджаючи товаришів; і вже з цієї хвилини, посеред вибухів реготу і захоплених браво! - неумолкаемо лунали його плаксиві вигуки, і швидко, до засліплення, перекидатися його тіло, зливаючись при світлі газу в одне кругове безперервне миготіння ... Але закінчувалося уявлення, гасили газ - і все як рукою Сима! Без костюма, без білил і рум'ян Едвардс представлявся тільки нудьгуючим людиною, старанно уникав розмов і зіткнень. Так тривало кілька днів, після чого наступала сама хвороба; тоді нічого вже не допомагало; він все тоді забував; забував свої прихильності, забував самий цирк, який, з його освітленій ареною і плескають публікою, укладав в собі всі інтереси його життя. Він зникав навіть зовсім з цирку; все пропивалось; пропивалось накопичене платню, пропивалось не тільки трико з метеликами, але навіть перуку і черевики, шиті блискітками. Зрозуміло тепер, чому режисер, стежив ще з початку масниці за зростаючим зневірою клоуна, поглядав на нього з таким занепокоєнням. Підійшовши до нього і дбайливо взявши його під руку, він відвів його в сторону. - Едвардс, - сказав він, знижуючи голос і зовсім дружнім тоном, - сьогодні у нас п'ятниця; залишилися субота та неділя - всього два дні! Що варто перечекати, а? .. Прошу вас про це; директор також просить ... Подумайте, нарешті, про публіку! Ви знаєте, як вона вас любить !! Два дня усе! - додав він, хапаючи його руку і беручись розгойдувати її з боку в бік. - До речі, ви щось хотіли сказати мені про гутаперчева хлопчика, - підхопив він, очевидно більш з метою розважити Едвардса, так як йому було відомо, що клоун останнім часом висловлював особливу дбайливість до хлопчика, що служило також знаком наближалась хвороби, - ви говорили, він став ніби слабкіше працювати ... мудровані немає: хлопчик в руках такого бовдура, такого дурня, який може тільки його зіпсувати! Що ж з ним? Едвардс, не кажучи ні слова, торкнув себе долонею по крижів, потім поплескав по грудях. - І там і тут недобре у хлопчика, - сказав він, відводячи очі вбік. - Нам неможливо, проте ж, від нього тепер відмовитися; він на афішка; ніким замінити до неділі; два дня нехай ще попрацює; там може відпочити, - сказав режисер. - Може також не витримати, - глухо заперечив клоун. - Ви б тільки витримали, Едвардс! Ви б тільки нас не залишили! - жваво і навіть з ніжністю в голосі підхопив режисер, починаючи знову розгойдувати руку Едвардса. Але клоун відповів сухим потиском, відвернувся і повільно пішов роздягатися. Він зупинився, однак ж, проходячи повз вбиральні гутаперчевого хлопчика, або, вірніше, вбиральні акробата Беккера, так як хлопчик був тільки його вихованцем. Відчинивши двері, Едвардс увійшов в крихітну низьку кімнату, розташовану під першою галереєю для глядачів; нестерпно було в ній від духоти і спеки; до Конюшенного повітрю, розігрітому газом, приєднувався запах тютюнового диму, помади і пива; з одного боку красувалося дзеркальце в дерев'яній рамі, обсипаної пудрою; біля, на стіні, обклеєної шпалерами, лопнули по всіх щілинах, висіло трико, що мало вигляд здертої людської шкіри; далі, на дерев'яному цвяху, стирчав гостроверхий повстяна шапка з павичевим пером на боці; кілька кольорових камзолів, шитих блискітками, і частина чоловічої повсякденного одягу громадилися в кутку на столі. Меблі доповнювалася ще столом і двома дерев'яними стільцями. На одному сидів Беккер - досконале подобу Голіафа. Фізична сила позначалася в кожному його мускулі, товстої перев'язці кісток, коротенькій шиї з надутими венами, маленької круглої голові, завитий круто і густо напомадженою. Він здавався не так відлитий у форму, скільки вирубаних з грубого матеріалу, і до того ж грубим інструментом; хоча йому було на вигляд років під сорок, - він здавався важким і неповоротким - обставина, анітрохи не заважало йому вважати себе першим красенем у трупі і думати, що при появі його на арені, в трико тілесного кольору, він призводить зламаю їхнє жіночі серця. Беккер зняв уже костюм, але був ще в сорочці і, сидячи на стільці, прохолоджуючі себе кружкою пива. На іншому стільці містився теж завитої, але абсолютно голий, білявий і худорлявий хлопчик років восьми. Він не встиг ще застудитися після подання; на тоненьких його членах і западині посеред грудей місцями виднівся ще лиск від поту; блакитна стрічка, перев'язують йому лоб і тримала його волосся, була абсолютно мокра; великі вологі плями поту вкривали трико, яке лежало у нього на колінах. Хлопчик сидів нерухомо, боязко, точно покараний або очікує покарання. Він підняв очі тоді тільки, як Едвардс увійшов до вбиральні. - Чого треба? - непривітно сказав Беккер, поглядаючи не те сердито, не те глузливо на клоуна. - Годі, Карл, - заперечив Едвардс задобрівающім голосом, і видно було, що було потрібно на це з його боку певних зусиль, - ти краще ось що: дай-но мені до семи годин хлопчика; я б погуляв з ним до подання ... Повів би його на площу подивитися на балагани ... Особа хлопчика помітно пожвавилося, але він не смів цього явно виказати. - Не треба, - сказав Беккер, - не пущу; він сьогодні зле працював. В очах хлопчика блиснули сльози; глянувши крадькома на Беккера, він поспішив розкрити їх, вживаючи всі свої сили, щоб той нічого не помітив. - Він увечері краще буде працювати, - продовжував задобрівать Едвардс. - Слухай-но, я ось що скажу: поки хлопчик буде простигає і одягатися, - я накажу принести з буфету пива ... - І без того є! - грубо перебив Беккер. - Ну як хочеш; а тільки хлопчикові було б веселіше; при нашій роботі нудьгувати не годиться; сам знаєш: веселість надає силу і бадьорість ... - Це вже моя справа! - відрізав Беккер, очевидно колишній не в дусі. Едвардс більше не заперечував. Він глянув ще раз на хлопчика, який продовжував робити зусилля, щоб не заплакати, похитав головою і вийшов з убиральні. Карл Беккер допив залишок пива і наказав хлопчикові одягатися. Коли обидва були готові, акробат взяв зі столу хлист, свиснув їм по повітрю, крикнув: марш! і, пропустивши вперед вихованця, покрокував по коридору. Дивлячись, як вони виходили на вулицю, уяві мимоволі представлявся немічний, неоперений курча, супроводжуваний величезним відгодованим кабаном ... За хвилину цирк зовсім спорожнів; залишалися тільки конюхи, які починали чистити коней для вечірньої вистави.

Назва твору:гутаперчевий хлопчик

Рік написання: 1883

Жанр:розповідь

Головні герої: Петя- семирічний артист цирку, Карл Богданович- старий акробат, вихователь хлопчика.

сюжет

Залишившись сиротою, Петя потрапляє в учні до колишнього акробату, грубому і жорстокому людині. Він безжально змушував малюка знову і знову виконувати важкі і небезпечні трюки високо на жердині. Хлопчик часто падав і розбивається, але ніхто його не шкодував, крім старого клоуна- пияки, який крадькома шкодував і пестив хлопчика. Незабаром на афішах цирку з'явився напис про «гутаперчевого хлопчика», який виконує свої номери високо на жердині без всякої страховки.

І ось одного разу сталася трагедія: бідний малюк зірвався з жердини і розбився, його швидше забрали з арени, щоб не лякати видом крові шановану публіку і поклали на брудний матрац за лаштунками. До ранку хлопчик помер без будь-якої допомоги, і тільки бідний клоун згадував про нього, але і його звільнили з цирку за безпробудне пияцтво.

Висновок (моя думка)

Важким було становище дітей, і не тільки сиріт, в кінці ХІХ століття. Їх віддавали в учні і підмайстри, вони були безправними, не могли здобути освіту і вибитися в люди. В оповіданні йдеться і про дітей, які прийшли подивитися веселу виставу, але випадково опинилися свідками трагедії. Тільки вони і пошкодували маленького акробата, а більше його доля нікого не цікавила.

Дмитро Григорович

Title: Купити книгу "Гутаперчевий хлопчик": feed_id: 5296 pattern_id: 2266 book_author: Григорович Дмитро book_name: Гутаперчевий хлопчик Купити книгу "Гутаперчевий хлопчик" Григорович Дмитро

«... Коли я народився - я заплакав; згодом кожен прожитого дня пояснював мені, чому я заплакав, коли народився ... »

Заметіль! Заметіль !! І як це раптом! Як несподівано!! А до того часу стояла чудова погода. Опівдні злегка морозило; сонце, сліпуче виблискуючи по снігу і змушуючи всіх жмуритися, додавало до веселості і строкатості вуличного петербурзького населення, що святкував п'ятий день Масляної. Так тривало майже до трьох годин, до початку сутінків, і раптом налетіла хмара, піднявся вітер і сніг повалив з такою густотою, що в перші хвилини нічого не можна було розібрати на вулиці.

Суєта і тиснява особливо відчувалися на площі проти цирку. Публіка, яка виходила після ранкової вистави, ледь могла пробиратися в натовпі, валівшей з Царицина Луга, де були балагани. Люди, коні, сани, карети - все змішалося.

Посеред шуму лунали з усіх кінців нетерплячі вигуки, чулися незадоволені, буркотливі зауваження осіб, захоплених зненацька хуртовиною. Знайшлися навіть такі, які тут же не на жарт розсердилися і гарненько її вилаяли.

До числа останніх слід перш за все віднести розпорядників цирку. І справді, якщо взяти до уваги майбутнє вечірню виставу і очікувану на нього публіку, - заметіль легко могла зашкодити справі. Масляна безперечно володіє таємничою силою пробуджувати в душі людини почуття обов'язку до вживання млинців, втіхи себе розвагами і видовищами всякого роду; але, з іншого боку, відомо також з досвіду, що почуття обов'язку може іноді пасувати і слабнути від причин, незрівнянно менш гідних, ніж зміна погоди. Як би там не було, заметіль коливала успіх вечірньої вистави; народжувалися навіть деякі побоювання, що якщо погода на восьму годину не покращиться, - каса цирку істотно постраждає.

Так або майже так міркував режисер цирку, проводжаючи очима публіку, тісно біля виходу. Коли двері на площу були замкнені, він попрямував через залу до стаєнь.

У залі цирку встигли вже загасити газ. Проходячи між бар'єром і першим рядом крісел, режисер міг розрізнити крізь морок тільки арену цирку, позначає круглим мутно-жовтуватим плямою; інше все: спорожнілі ряди крісел, амфітеатр, верхні галереї - йшли в темряву, місцями невизначено чорніючи, місцями зникаючи в туманній імлі, міцно просоченої кисло-солодким запахом стайні, амьяка, сирого піску і тирси. Під куполом повітря так вже згущався, що важко було розрізняти обрис верхніх вікон; затемнені зовні похмурим небом, заліплені наполовину снігом, вони переглядали всередину як крізь кисіль, повідомляючи настільки світлі, щоб нижній частині цирку надати ще більше тіні. У всьому цьому великому темному просторі світло різко проходив тільки золотистої поздовжньої смужкою між половинками драпірування, спадала під оркестром; він променем вросло в огрядний повітря, був пропав і знову з'являвся на протилежному кінці біля виходу, граючи на позолоті і малиновому оксамиті середньої ложі.

За драпіруванням, пропускала світло, лунали голоси, чувся кінський тупіт; до них час від часу приєднувався нетерплячий гавкіт вчених собак, яких замикали, як тільки закінчувалося уявлення. Там тепер зосереджувалася життя галасливого персоналу, одушевляти півгодини тому арену цирку під час ранкової вистави. Там тільки горів тепер газ, висвітлюючи цегляні стіни, нашвидку забеленного вапном. У підстави їх, вздовж заокруглених коридорів, громадилися складені декорації, розписні бар'єри і табурети, сходи, носилки з матрацами і килимами, згортки кольорових прапорів; при світлі газу чітко вимальовувалися висіли на стінах обручі, перевиті яскравими паперовими квітами або заклеєні тонкою китайської папером; біля виблискував довгий позолочений шест і виділялася блакитна, шита блискітками, фіранка, що прикрашала підпірку під час танцювання на канаті. Словом, тут знаходилися всі ті предмети і пристосування, які миттєво переносять уяву до людей, перелітає в просторі, жінкам, посилено стрибаючим в обруч, з тим щоб знову потрапити ногами на спину коня, що скаче, дітям, перекидатися в повітрі або висить на одних шкарпетках під куполом.

Незважаючи, однак ж, що все тут нагадувало часті і страшні випадки ударів, перелому ребер і ніг, падінь, пов'язаних зі смертю, що життя людське постійно висіла тут на волосині і з нею грали як з м'ячиком, - в цьому світлому коридорі і розташованих в ньому вбиралень зустрічалися більше особи веселі, чулися переважно жарти, сміх і посвист.

Так і тепер було.

У головному проході, що з'єднував внутрішній коридор зі стайнями, можна було бачити майже всіх осіб трупи. Одні встигли вже змінити костюм і стояли в мантильях, модних капелюшках, пальто і піджаках; іншим вдалося тільки змити рум'яна і білила і нашвидку накинути пальто, з-під якого визирали ноги, обтягнуті в кольорове трико і взуті в черевики, шиті блискітками; треті не поспішали і красувалися в повному костюмі, як були під час представлення.

Між останніми особливу увагу звертав на себе невеликого зросту чоловік, обтягнутий від грудей до ніг в смугасте трико з двома великими метеликами, нашитими на грудях і на спині. По обличчю його, густо замазав білилами, з бровами, перпендикулярно виведеними поперек лоба, і червоними кружками на щоках, неможливо було б сказати, скільки йому років, якби він не зняв з себе перуки, як тільки закінчилося уявлення, і не виявив цим широкої лисини, що проходила через всю голову.

Він помітно обходив товаришів, не втручався в їхні розмови. Він не помічав, як багато хто з них підштовхували один одного ліктем і жартівливо підморгували, коли він проходив повз.

Побачивши увійшов режисера він позадкував, швидко відвернувся і зробив кілька кроків до вбиралень; але режисер поспішив зупинити його.

- Едвардс, стривайте хвилинку; встигнете ще роздягнутися! - сказав режисер, уважно поглядаючи на клоуна, який зупинився, але, мабуть, неохоче це зробив, - почекайте, прошу вас; мені треба тільки переговорити з фрау Браун ... Де мадам Браун? Покличте її сюди ... А, фрау Браун! - вигукнув режисер, звернувшись до маленької кульгавий, вже не молоду жінку, в салопі, також не молодих років, і капелюшку, ще старше салопа.

Фрау Браун підійшла не одна: її супроводжувала дівчинка років п'ятнадцяти, худенька, з тонкими рисами обличчя і прекрасними виразними очима.

Вона також була бідно одягнена.

- Фрау Браун, - квапливо заговорив режисер, кидаючи знову допитливий погляд на клоуна Едвардса, - пан директор незадоволений сьогодні вами - або, все одно, вашою дочкою; дуже незадоволений! .. Ваша дочка сьогодні три рази впала і втретє так ніяково, що перелякала публіку! ..

- А, па-па-ли-па! Треба більше репетирувати, ось що! Справа в тому, що так неможливо; отримуючи за вашу дочку сто двадцять рублів на місяць платні ...

- Але ж, пане режисер, бог свідок, у всьому винна кінь; вона постійно збивається з такту; коли Мальхов стрибнула в обруч - кінь знову змінила ногу, і Мальхов впала ... ось все бачили, все той же скажуть ...

Всі бачили - це правда: але всі мовчали. Мовчала також винуватиця цього пояснення; вона ловила випадок, коли режисер не дивився на неї, і боязко на нього поглядала.

- Справа відоме, завжди в таких випадках кінь винна, - сказав режисер. - Ваша дочка буде, проте ж, на ній їздити сьогодні ввечері.

- Але вона ввечері не працює ...

- Працюватиме, пані! Повинна працювати! .. - роздратовано промовив режисер. - Вас немає в розкладі, це правда, - підхопив він, вказуючи на писаний аркуш паперу, підвішеними до стіни над дошкою, посипаної крейдою і служить артистам для обтирання підошов перед виходом на арену, - але це все одно; жонглер Лінд раптово захворів, ваша дочка займе його номер.

- Я думала дати їй відпочити сьогодні ввечері, - промовила фрау Браун, остаточно знижуючи голос, - тепер масниця: грають по два рази в день; дівчинка дуже втомилася ...

- На це є перший тиждень посту, пані; і, нарешті, в контракті ясно, здається, сказано: «артисти зобов'язані грати щодня і заміняти один одного в разі хвороби» ... Здається, ясно: і, нарешті, фрау Браун: отримуючи за вашу дочку щомісяця сто двадцять рублів, соромно, здається, говорити про це; саме соромно! ..

Відрізавши таким чином, режисер повернувся до неї спиною. Але перш ніж підійти до Едвардсу, він знову обвів його допитливим поглядом.

Притуплений вид і взагалі вся фігура клоуна, з його метеликами на спині і на грудях, не віщували на досвідчене око нічого хорошого; вони ясно вказували режисерові, що Едвардс вступив в період туги, після чого він раптом починав пити мертву; і тоді вже прощавай всі розрахунки на клоуна - розрахунки самі ґрунтовні, якщо взяти до уваги, що Едвардс був в трупі першим сюжетом, першим улюбленцем публіки, першим потішники, винаходити мало не кожну виставу що-небудь нове, яка змушувала глядачів сміятися до упаду і плескати до шаленства. Словом, він був душею цирку, головним його прикрасою, головною принадою.

Боже мій, що міг би сказати Едвардс у відповідь товаришам, часто хвалився перед ним тим, що їх знала публіка і що вони бували в столицях Європи! Не було цирку в будь-якому великому місті від Парижа до Константинополя, від Копенгагена до Палермо, де б не плескали Едвардсу, де б не друкували на афішах його зображення в костюмі з метеликами! Він один міг замінювати цілу трупу: був відмінним наїзником, еквілібристом, гімнастом, жонглером, майстром дресирувати вчених коней, собак, мавп, голубів, а як клоун, як потішники - не знав собі суперника. Але напади туги в зв'язку з запоєм переслідували його всюди.

Все тоді пропадало. Він завжди передчував наближення хвороби; туга, оволоділа їм, була нічого більше, як внутрішнє свідомість марності боротьби; він робився похмурим, несообщітельним. Гнучкий, як сталь, людина перетворювалася в ганчірку, - чому потай раділи його заздрісники і що пробуджувало співчуття між тими з головних артистів, які визнавали його авторитет і любили його; останніх, треба сказати, було не багато. Самолюбство більшості було завжди більш-менш зачеплено зверненням Едвардса, ніколи не дотримувався ступенів і відмінностей; перший сюжет, що був в трупу з відомим ім'ям, простий чи смертний темного походження, - для нього було байдуже. Він явно навіть вважав за краще останніх.

Коли він був здоровий, його завжди можна було бачити з яким-небудь дитиною з трупи; через брак такого, він порався з собакою, мавпою, птицею і т. д .; прихильність його народжувалася завжди якось раптом, але надзвичайно сильно. Він завжди віддавався їй тим наполегливіше, ніж робився мовчазнішим з товаришами, починав уникати з ними зустрічей і ставав все більш і більш похмурим.

У цей перший період хвороби управління цирку могло ще на нього розраховувати. Уявлення не встигали ще втрачати над ним своєї дії. Виходячи з вбиральні в трико з метеликами, в рудій перуці, набіленим і нарум'яненими, з перпендикулярно наведеними бровами, він мабуть ще бадьорився, приєднуючись до товаришів і готуючись до виходу на арену.

Прислухаючись до перших вибухів оплесків, криків: браво! - звукам оркестру, - він поступово як би оживав, надихався, і варто було режисерові крикнути: клоуни, вперед! .. - він стрімко вилітав на арену, випереджаючи товаришів; і вже з цієї хвилини, посеред вибухів реготу і захоплених браво! - неумолкаемо лунали його плаксиві вигуки, і швидко, до засліплення, перекидатися його тіло, зливаючись при світлі газу в одне кругове безперервне миготіння ...

Але закінчувалося уявлення, гасили газ - і все як рукою Сима! Без костюма, без білил і рум'ян Едвардс представлявся тільки нудьгуючим людиною, старанно уникав розмов і зіткнень. Так тривало кілька днів, після чого наступала сама хвороба; тоді нічого вже не допомагало; він все тоді забував; забував свої прихильності, забував самий цирк, який, з його освітленій ареною і плескають публікою, укладав в собі всі інтереси його життя. Він зникав навіть зовсім з цирку; все пропивалось; пропивалось накопичене платню, пропивалось не тільки трико з метеликами, але навіть перуку і черевики, шиті блискітками.

Зрозуміло тепер, чому режисер, стежив ще з початку масниці за зростаючим зневірою клоуна, поглядав на нього з таким занепокоєнням. Підійшовши до нього і дбайливо взявши його під руку, він відвів його в сторону.

- Едвардс, - сказав він, знижуючи голос і зовсім дружнім тоном, - сьогодні у нас п'ятниця; залишилися субота та неділя - всього два дні! Що варто перечекати, а? .. Прошу вас про це; директор також просить ... Подумайте, нарешті, про публіку! Ви знаєте, як вона вас любить !! Два дня усе! - додав він, хапаючи його руку і беручись розгойдувати її з боку в бік. - До речі, ви щось хотіли сказати мені про гутаперчева хлопчика, - підхопив він, очевидно більш з метою розважити Едвардса, так як йому було відомо, що клоун останнім часом висловлював особливу дбайливість до хлопчика, що служило також знаком наближалась хвороби, - ви говорили, він став ніби слабкіше працювати ... мудровані немає: хлопчик в руках такого бовдура, такого дурня, який може тільки його зіпсувати! Що ж з ним?

Едвардс, не кажучи ні слова, торкнув себе долонею по крижів, потім поплескав по грудях.

- І там і тут недобре у хлопчика, - сказав він, відводячи очі вбік.

- Нам неможливо, проте ж, від нього тепер відмовитися; він на афішка; ніким замінити до неділі; два дня нехай ще попрацює; там може відпочити, - сказав режисер.

- Може також не витримати, - глухо заперечив клоун.

- Ви б тільки витримали, Едвардс! Ви б тільки нас не залишили! - жваво і навіть з ніжністю в голосі підхопив режисер, починаючи знову розгойдувати руку Едвардса.

Але клоун відповів сухим потиском, відвернувся і повільно пішов роздягатися.

Він зупинився, однак ж, проходячи повз вбиральні гутаперчевого хлопчика, або, вірніше, вбиральні акробата Беккера, так як хлопчик був тільки його вихованцем. Відчинивши двері, Едвардс увійшов в крихітну низьку кімнату, розташовану під першою галереєю для глядачів; нестерпно було в ній від духоти і спеки; до Конюшенного повітрю, розігрітому газом, приєднувався запах тютюнового диму, помади і пива; з одного боку красувалося дзеркальце в дерев'яній рамі, обсипаної пудрою; біля, на стіні, обклеєної шпалерами, лопнули по всіх щілинах, висіло трико, що мало вигляд здертої людської шкіри; далі, на дерев'яному цвяху, стирчав гостроверхий повстяна шапка з павичевим пером на боці; кілька кольорових камзолів, шитих блискітками, і частина чоловічої повсякденного одягу громадилися в кутку на столі. Меблі доповнювалася ще столом і двома дерев'яними стільцями. На одному сидів Беккер - досконале подобу Голіафа. Фізична сила позначалася в кожному його мускулі, товстої перев'язці кісток, коротенькій шиї з надутими венами, маленької круглої голові, завитий круто і густо напомадженою. Він здавався не так відлитий у форму, скільки вирубаних з грубого матеріалу, і до того ж грубим інструментом; хоча йому було на вигляд років під сорок, - він здавався важким і неповоротким - обставина, анітрохи не заважало йому вважати себе першим красенем у трупі і думати, що при появі його на арені, в трико тілесного кольору, він призводить зламаю їхнє жіночі серця. Беккер зняв уже костюм, але був ще в сорочці і, сидячи на стільці, прохолоджуючі себе кружкою пива.

На іншому стільці містився теж завитої, але абсолютно голий, білявий і худорлявий хлопчик років восьми. Він не встиг ще застудитися після подання; на тоненьких його членах і западині посеред грудей місцями виднівся ще лиск від поту; блакитна стрічка, перев'язують йому лоб і тримала його волосся, була абсолютно мокра; великі вологі плями поту вкривали трико, яке лежало у нього на колінах. Хлопчик сидів нерухомо, боязко, точно покараний або очікує покарання.

Він підняв очі тоді тільки, як Едвардс увійшов до вбиральні.

- Чого треба? - непривітно сказав Беккер, поглядаючи не те сердито, не те глузливо на клоуна.

- Годі, Карл, - заперечив Едвардс задобрівающім голосом, і видно було, що було потрібно на це з його боку певних зусиль, - ти краще ось що: дай-но мені до семи годин хлопчика; я б погуляв з ним до подання ... Повів би його на площу подивитися на балагани ...

Особа хлопчика помітно пожвавилося, але він не смів цього явно виказати.

- Не треба, - сказав Беккер, - не пущу; він сьогодні зле працював.

В очах хлопчика блиснули сльози; глянувши крадькома на Беккера, він поспішив розкрити їх, вживаючи всі свої сили, щоб той нічого не помітив.

- Він увечері краще буде працювати, - продовжував задобрівать Едвардс. - Слухай-но, я ось що скажу: поки хлопчик буде простигає і одягатися, - я накажу принести з буфету пива ...

- І без того є! - грубо перебив Беккер.

- Ну як хочеш; а тільки хлопчикові було б веселіше; при нашій роботі нудьгувати не годиться; сам знаєш: веселість надає силу і бадьорість ...

- Це вже моя справа! - відрізав Беккер, очевидно колишній не в дусі.

Едвардс більше не заперечував. Він глянув ще раз на хлопчика, який продовжував робити зусилля, щоб не заплакати, похитав головою і вийшов з убиральні.

Карл Беккер допив залишок пива і наказав хлопчикові одягатися. Коли обидва були готові, акробат взяв зі столу хлист, свиснув їм по повітрю, крикнув: марш! і, пропустивши вперед вихованця, покрокував по коридору.

Дивлячись, як вони виходили на вулицю, уяві мимоволі представлявся немічний, неоперений курча, супроводжуваний величезним відгодованим кабаном ...

За хвилину цирк зовсім спорожнів; залишалися тільки конюхи, які починали чистити коней для вечірньої вистави.

Вихованець акробата Беккера називався «гутаперчевим хлопчиком» тільки в афішках; справжнє ім'я його було Петя; всього вірніше, втім, було б назвати його нещасним хлопчиком.

Історія його дуже коротка; та й де ж їй бути довгою і складною, коли йому минув лише восьмою рік!

Втративши матері на п'ятому році віку, він добре, проте ж, її пам'ятав. Як тепер бачив він перед собою худу жінку зі світлими, ріденькими і завжди розпатланим волоссям, яка то пестила його, наповнюючи йому рот всім, що підкручує під руку: цибулею, шматком пирога, оселедцем, хлібом, - то раптом, ні з того ні з сього, накидався, починала кричати і в той же час приймалася шльопати його чим попало і куди попало. Петя проте часто згадував матір.

Він, звичайно, не знав подробиць домашньої обстановки. Чи не знав він, що мама його була ні більше ні менше, як вкрай навіжена, хоча і добра чухонка, яка переходила з хати в хату як кухарки і звідусіль гнана, почасти за зайву слабкість серця і постійні романтичні пригоди, - почасти за неохайне поводження з посудом, билася у неї в руках як би за власним капризу.

Раз якось вдалося їй потрапити на гарне місце; вона і тут не витримала. Не минуло двох тижнів, вона несподівано оголосила, що виходить заміж за тимчасово-відпускного солдата. Ніякі умовляння не могли похитнути її рішучості. Чухонці, кажуть, взагалі вперті. Але не меншим завзяттям відрізнявся, мабуть, також і наречений - дарма що був з російських. Спонукання з його боку були, втім, набагато грунтовніше. Перебуваючи швейцаром при великому будинку, він міг уже вважати себе певним чином людиною осілим, певним. Приміщення під сходами не відрізнялося, правда, зручніше подорожувати: стеля зрізують кутом, так що під піднесеною його частиною насилу міг випрямитися чоловік великого зросту; але люди живуть і не в такій тісноті; нарешті квартира дармова, не можна бути вимогливим.

Розмірковуючи таким чином, швейцар все ще як би не наважувався, поки не вдалося йому випадково купити за дуже дешеву ціну самовара на Апраксин дворі. Коливання його при цьому почали встановлюватися на більш твердий грунт. Возитися з самоваром, дійсно, було якось не чоловічою справою; машина, очевидно, вимагала іншого двигуна; господиня як би сама собою напрошувалася.

Анна (так звали кухарку) мала в очах швейцара то особливу перевагу, що, по-перше, була йому вже кілька знайома; по-друге, живучи по сусідству, через будинок, - вона в значній мірі полегшувала переговори і скорочувала, отже, час, дороге кожному службовцю.

Пропозиція була зроблена, радісно прийнято, весілля зіграна, і Анна переселилася до чоловіка під сходи.

Перші два місяці жилося розкошуючи. Самовар кипів з ранку до вечора, і пара, проходячи під косяком двері, клубами валив до стелі. Потім стало якось ні те ні се; нарешті справа зовсім зіпсувався, коли настав час пологів і потім - хочеш не хочеш - довелося справляти хрестини. Швейцару як би в перший раз прийшла думка, що він поквапився кілька, зв'язавши себе шлюбними узами. Коли ж їх людиною відвертим, він прямо висловлював свої почуття. Пішли докори, лайка, зав'язалися сварки. Скінчилося тим, що швейцара відмовили від місця, посилаючись на постійний шум під сходами і крики новонародженого, що турбували мешканців.

Останнє, без сумніву, було несправедливо. Новонароджений з'явився на світло таким кволим, таким виснаженим, що мало навіть подавав надій прожити до наступного дня: якби не співвітчизниця Анни, праля Варвара, яка, як тільки народилася дитина, поспішила підняти його на руки і трясла його до тих пір, поки він не крикнув і не заплакав, - новонароджений дійсно міг би виправдати пророкування. До цього треба додати, що повітря під сходами не мав справді настільки цілющих властивостей, щоб в один день відновити сили дитини і розвинути його легені до такої вже ступеня, що крик його міг кого-небудь стурбувати. Найімовірніше, справа полягала в бажанні видалити неспокійних батьків.

Через місяць швейцара зажадали в казарми; в той же вечір всім стало відомо, що його разом з полком відправляють в похід.

Перед розлукою подружжя знову зблизилися; на проводах багато було пролито сліз і ще більше пива.

Але пішов чоловік - і знову почалися поневіряння по пошуку місця. Тепер тільки важче було; з дитиною Анну ніхто майже не хотів брати. Так з горем навпіл простягнувся рік.

Анну викликали одного разу в казарми, оголосили, що чоловік убитий, і видали їй вдови паспорт.

Обставини її, як кожен легко собі уявить, анітрохи від цього не покращилися. Випадали дні, коли нема на що було купити оселедця і шматка хліба для себе і для хлопчика; якби не добрі люди, сова іноді шмат або картоплю, хлопчик напевно б зачах і передчасно помер від виснаження. Доля, нарешті, зглянулася над Ганною. Завдяки участі співвітчизниці Варвари, вона поступила прачкою до господарів заторної фабрики, що містилася на Чорній річці.

Тут дійсно можна було зітхнути вільніше. Тут хлопчик нікому не заважав; він міг всюди слідувати за матір'ю і чіплятися за її поділ, скільки було душа забажає.

Особливо добре було влітку, коли під вечір діяльність фабрики зупинялася, шум замовкав, робочий люд розходився, залишалися тільки жінки, що служили у господарів. Стомлені роботою і денним жаром, жінки спускалися на пліт, всідалися на подвір'ях, і починалася на дозвіллі нескінченна балаканина, приправляють примовками і сміхом.

В захопленні бесіди рідкісна з присутніх помічала, як прибережні верби поступово огорталися тінню і в той же час все дужче й дужче розпалювався захід; як несподівано виривався з-за рогу сусідньої дачі косою промінь сонця; як раптово охоплені їм верхівки верб і краю зборів відбивалися разом з хмарою в заснула воді і як, одночасно з цим, над водою і в теплому повітрі з'являлися неспокійно рухаються зверху вниз полчища комарів, які обіцяли таку ж хорошу погоду і на завтрашній день.

Час це було безперечно кращим в життя хлопчика - тоді ще не гутаперчевого, але звичайного, якими бувають все хлопчики. Скільки разів потім розповідав він про Чорній річці клоуну Едвардсу. Але Петя говорив скоро і з захопленням; Едвардс ледь розумів по-російськи; звідси виходив завжди цілий ряд непорозумінь. Думаючи, що хлопчик розповідає йому про якомусь чарівному сні, і не знаючи, що йому відповісти, - Едвардс обмежувався тим звичайно, що ласкаво проводив йому долонею по волоссю від низу до верху і добродушно сміявся.

І так Ганні жилося неабияк; але пройшов рік, інший, і раптом, абсолютно знову несподівано, оголосила вона, що виходить заміж. «Як? Що? За кого? .. »- почулося з різних сторін. На цей раз жених виявився підмайстром з кравців. Яким чином, де зроблено було знайомство, - ніхто не знав. Все остаточно тільки ахнули, побачивши нареченого - людини ростом з наперсток, с'еженного, з особою жовтим, як спечена цибулина, притому ще накульгував на ліву ногу, - ну, словом, як то кажуть, вчиненого міхрютку.

Ніхто анічогісінько не розумів. Всіх менше, звичайно, міг зрозуміти Петя. Він гірко плакав, коли його забирали з Чорної річки, і ще голосніше заплакав на весіллі матері, коли в кінці гулянки один з гостей схопив вотчіма за краватку і почав душити його, між тим як мати з криком кинулася рознімати їх.

Не минуло кількох днів, і настала вже черга Анни пошкодувати про квапливості зв'язати себе шлюбними узами. Але справа була зроблена; каятися було пізно. Кравець проводив день в майстерні; до вечора тільки повертався він в свою комірчину, супроводжуваний завжди приятелями, в числі яких найкращим другом був той, який збирався задушити його на весіллі. Кожен приносив по черзі горілки, і починалася пиятика, закінчувалися звичайно звалищем. Тут діставалося завжди Ганні, потрапляло також мимохідь на частку хлопчика. Суща була каторга! Найгіршим для Анни було те, що чоловік чомусь не злюбив Петю; він косив на нього з першого дня; при кожному випадку він ізловчаются зачепити його і, як тільки напивався, погрожував втопити його в ополонці.

Так як кравець пропадав по кілька днів підряд, гроші все пропивалися і нема на що було купити хліба. Анна, для прогодування себе і дитину, ходила на поденну роботу. На цей час доручала вона хлопчика старенькій, що жила в одному з нею будинку; влітку стара продавала яблука, зимою торгувала на Сінний вареною картоплею, ретельно прикриваючи чавунний горщик ганчіркою і сідаючи на ньому з великою зручністю, коли на дворі було дуже холодно. Вона всюди тягала Петю, який полюбив її і називав «бабусею».

Через декілька місяців чоловік Анни зовсім пропав; одні говорили - бачили його в Кронштадті; інші запевняли, що він таємно обміняв паспорт і переселився на проживання в Шліссельбург, або «Шлюшіно», як частіше висловлювалися.

Замість того щоб вільніше зітхнути, Анна остаточно тоді замотався. Вона стала якоюсь очманілі, особа її змарніло, в очах стало занепокоєння, груди впала, сама вона страшно схудла; до жалюгідного її виду треба ще щось додати, що вся вона обносилася; нічого було ні одягати, ні закладати; її покривали одні лахміття. Нарешті, одного разу і вона раптом зникла. Випадково дізналися, що поліція підняла її на вулиці в знесиленому від голоду стані. Її звезли до лікарні. Співвітчизниця її, праля Варвара, відвідавши її раз, повідомила знайомим, що Анна перестала впізнавати знайомих і не сьогодні-завтра віддасть богу душу.

Так і сталося.

У числі спогадів Петі залишився також день похорону матері. Останнім часом він мало з нею бачився і тому відвик кілька; він шкодував її, проте ж, і плакав, - хоча, треба сказати, більше плакав від холоду. Було суворе січневий ранок; з низинного похмурого неба сипався дрібний сухий сніг; підганяли поривами вітру, він колов обличчя як голками і хвилями тікав по мерзлій дорозі.

Петя, слідуючи за труною між бабусею і прачкою Варварою, відчував, як нестерпно щемлять пальці на руках і на ногах; йому, між іншим, і без того було важко встигати за супутницями; одяг на ньому випадково була підібрана: випадкові були чоботи, в яких ноги його бовталися вільно, як в човнах; випадковим був кафтанішко, якого не можна було б надіти, якщо б не підняли йому фалди і не приткнувся їх за пояс; випадкової була шапка, випрохана у двірника; вона щохвилини сповзала на очі і заважала Петі бачити дорогу. Ознайомившись потім поряд з втомою ніг і спини, він все-таки пам'ятав, як догляд тоді, проводжаючи покійницю.

На зворотному шляху з кладовища бабуся і Варвара довго говорили про те, куди тепер подіти хлопчика. Він, звичайно, солдатський син, і треба зробити йому певні згідно із законом, куди слід; але як це зробити? До кого треба звернутися? Хто, нарешті, стане бігати і клопотати? На це могли ствердно відповісти тільки дозвільні і притому практичні люди. Хлопчик продовжував жити, трепло по різних кутах і стара. І невідомо, чим би вирішилася доля хлопчика, якщо б знову котрі вступили прачка Варвара.

Заглядаючи до бабусі і зустрічаючи у неї хлопчика, Варвара брала його іноді на кілька днів до себе.

Жила вона на Мохової вулиці в підвальному поверсі, на другому дворі великого будинку. На тому ж дворі, тільки вище, містилося кілька осіб з трупи сусіднього цирку; вони займали ряд кімнат, що з'єднувалися темним бічним коридором. Варвара знала всіх дуже добре, так як постійно прала у них білизну. Підіймаючись до них, вона часто тягала з собою Петю. Всім була відома його історія; всі знали, що він круглий сирота, без роду і племені. У розмовах Варвара не раз висловлювала думку, що от би добре було, якби хто-небудь з панів зглянувся і взяв сироту в науку. Ніхто, однак, не наважувався; всім, мабуть, вистачило б своїх турбот. Одне тільки особа не говорило ні так, ні ні. Час од часу особа це пильно навіть поглядав на хлопчика. Це був акробат Беккер.

Треба думати, між ним і Варварою велися одночасно якісь таємні і більш ясні переговори з цього предмету, тому що одного разу, підкарауливши, коли все панове пішли на репетицію і в квартирі залишався тільки Беккер, Варвара спішно повела Петю наверх і прямо увійшла з ним в кімнату акробата.

Беккер точно чекав когось. Він сидів на стільці, покурюючи з порцелянової трубки з вигнутим цибухом, обвішаним пензликами; на голові його красувалася плоска, шита бісером шапочка, зрушена набік; на столі перед ним стояли три пляшки пива - дві порожні, одна тільки що розпочата.

Роздуте особа акробата і його шия, товста як у бика, були червоні; самовпевнений вид і постава не залишали сумніву, що Беккер навіть тут, у себе вдома, був весь виконаний свідомістю своєї краси. Товариші, очевидно, жартували над ним тільки через заздрощі!

За звичкою чепуритися перед публікою, він прийняв позу навіть при вигляді прачки.

- Ну ось, Карл Богданович ... ось хлопчик! .. - промовила Варвара, висуваючи вперед Петю.

Треба зауважити, весь розмова відбувалася на дивному якійсь мові, Варвара перекручує слова, вимовляючи їх на чухонской лад; Беккер швидше мугикав, що говорив, відшукуючи російські слова, які виходили у нього не те німецькими, не те зовсім невідомого походження.

Проте вони розуміли один одного.

- Добре, - сказав акробат, - але я так не можна; треба роздягати малшік ...

Петя досі стояв нерухомо, боязко поглядаючи на Беккера; з останнім словом він відкинувся назад і міцно вхопився за спідницю прачки. Але коли Беккер повторив свою вимогу і Варвара, повернувши хлопчика до себе обличчям, почала роздягати його, Петя судорожно вхопився за неї руками, почав кричати і битися, як курча під ножем кухаря.

- Чого ти? Якою, право, дурненький! Чого злякався? .. Роздягнися, батюшка, роздягнись ... нічого ... дивись ти, дурний який! .. - повторювала прачка, намагаючись розкрити пальці хлопчика і в той же час спішно розстібаючи гудзики на його панталонах.

Але хлопчик зовсім не давався: охоплений чомусь страхом, він крутився як в'юн, корчився, тягнувся до підлоги, наповнюючи всю квартиру криками.

Карл Богданович втратив терпіння. Поклавши на стіл трубку, він підійшов до хлопчика і, не звертаючи уваги на те, що той став ще сильніше борсатися, швидко обхопив його руками. Петя не встиг отямитися, як уже відчув себе міцно стисненим між товстими колінами акробата. Останній в одну мить зняв з нього сорочку і панталони; після цього він підняв його, як соломинку, і, уклавши голого поперек колін, почав обмацувати йому груди і боки, натискаючи великим пальцем на ті місця, які здавалися йому не відразу задовільними, і посилаючи ляпас щоразу, як хлопчик корчився, заважаючи йому продовжувати операцію.

Пралі було шкода Петі; Карл Богданович дуже вже щось сильно натискав і тіскал; але, з іншого боку, вона боялася заступитися, так як сама привела хлопчика і акробат обіцяв взяти його на виховання в разі, коли він виявиться придатним. Стоячи перед хлопчиком, вона квапливо витирала йому сльози, умовляючи не боятися, переконуючи, що Карл Богданович нічого поганого не зробить, - тільки подивиться! ..

Але коли акробат несподівано поставив хлопчика на коліна, повернув його до себе спиною і почав вигинати йому назад плечі, знову натискаючи пальцями між лопатками, коли гола худенька груди дитини раптом вирячив ребром вперед, голова його перекинулася назад і весь він як би завмер від болю і жаху, - Варвара не могла вже витримати; вона кинулася віднімати його. Перш, проте ж, ніж встигла вона це зробити, Беккер передав їй Петю, який одразу ж отямився і тільки продовжував тремтіти, захлинаючись від сліз.

- Годі, батюшка, повно! Бачиш, нічого з тобою не зробили! .. Карл Богданович хотів тільки подивитися тебе ... - повторювала прачка, намагаючись всіляко приголубити дитину.

Вона глянула крадькома на Беккера; той кивнув головою і налив новий стакан пива.

Два дні потому пралі треба вже було пустити в справу хитрість, коли довелося остаточно передавати хлопчика Беккеру. Тут не подіяли ні нові ситцеві сорочки, куплені Варварою на власні гроші, ні м'ятні пряники, ні переконання, ні ласки. Петя боявся кричати, так як передача відбувалася в знайомої нам кімнаті; він міцно припадав заплаканим обличчям до подолу прачки і відчайдушно, як втрачений, чіплявся за її руки кожен раз, коли вона робила крок до дверей, з тим щоб залишити його одного з Карлом Богдановичем.

Нарешті все це набридло акробату. Він схопив хлопчика за комір, відірвав його від спідниці Варвари і, як тільки двері за нею зачинилися, поставив його перед собою і велів йому дивитися собі прямо в очі.

Петя продовжував трястися як в лихоманці; риси його худенького, хворобливого особи якось скорочуватиметься; в них проступало щось жалібне, кволе, як у дідуся.

Беккер взяв його за підборіддя, повернув до себе обличчям і повторив наказ.

- Ну, малшік, слухаючи, - сказав він, погрожуючи вказівним пальцем перед носом Петі, - коли ти хочу там ... (він вказав на двері), - то буде тут !! (Він вказав трохи нижче спини), - und fest! und fest !! - додав він, випускаючи його з рук і допиваючи пиво, що залишилося.

Того ж ранку він повів його в цирк. Там все метушилися і квапливо вкладалося.

На другий день трупа з усім своїм багажем, людьми і кіньми перекочовували на літній сезон в Ригу.

В першу хвилину новина і різноманітність вражень швидше лякали Петю, ніж пробуджували в ньому цікавість. Він забився в кут і, як дикий звір, дивився звідти, як повз нього бігали, перетягуючи невідомі йому предмети. Декому кинулася в очі білява голівка незнайомого хлопчика; але до того чи було! І все проходили повз.

Останнє ця обставина дещо підбадьорило Петю; намітивши очима той чи інший кут, він ловить хвилину, коли біля нікого не було, і скоро-скоро перебігав до наміченого місця.

Так поступово досяг він стаєнь. Батюшки, скільки було там коней! Спини їх, лисніє при світлі газу, витягувалися рядами, що губилися в згущеної імлі, що наповнювала глибину Стаєнних склепінь; Петю особливо вразив вигляд декількох конячок, таких же майже маленьких, як він сам.

Всі ці враження були такими сильними, що вночі він кілька разів вигукував і прокидався; але, не чуючи біля себе нічого, крім густого хропіння свого господаря, - він знову засинав.

Протягом десяти днів, як трупа переїжджала в Ригу, Петя був наданий самому собі. У вагоні його оточували тепер не зовсім вже чужі люди; до багатьох з них він встиг придивитися; багато були веселі, жартували, співали пісні і не вселяли йому страху. Знайшлися навіть такі, як клоун Едвардс, який мимохідь завжди тріпав його по щоці; раз навіть одна з жінок дала йому скибочку апельсина. Словом, він почав потроху звикати, і було б йому навіть добре, якщо б взяв його до себе хто-небудь інший, тільки не Карл Богданович. До нього ніяк він не міг звикнути; при ньому Петя миттєво замовкав, весь якось зменшується і думав про те тільки, як би не заплакати ...

Особливо важко стало йому, коли почалося науку. Після перших дослідів Беккер переконався, що не помилився в хлопчика; Петя був легкий, як пух, і гнучкий в суглобах; бракувало, звичайно, сили в м'язах, щоб управляти цими природними якостями; але біди в цьому ще не було. Беккер не сумнівався, що сила придбається від вправ. Він міг почасти навіть тепер переконатися в цьому на вихованця. Через місяць після того, як він кожен ранок і вечір вона посадила хлопчика на підлогу, змушував його пригинатися головою до ніг, Петя міг виконувати такий маневр вже сам по собі, без допомоги наставника. Незрівнянно важче було йому перегинатися назад і стосуватися п'ятами потилиці; мало-помалу він, проте ж, і до цього став звикати. Він спритно також починав стрибати з розбігу через стілець; але тільки, коли після стрибка Беккер вимагав, щоб вихованець, перескочивши на іншу сторону стільця, падав нема на ноги, а на руки, залишаючи ноги на повітрі, - останнім рідко вдавалося; Петя летів шкереберть, падав на обличчя або на голову, ризикуючи звихнутися собі шию.

Невдача чи удар становили, втім, половину горя; інша половина, більш вагома, полягала в тузи, якими щоразу наділяв його Беккер, забувають, що вправами такого роду він швидше міг сприяти до розвитку власних м'язів, які і без того були у нього в надійному порядку.

М'язи хлопчика залишалися як і раніше худими. Вони, очевидно, вимагали посиленого підкріплення.

В кімнату, займану Беккером, принесена була подвійна розсувні сходи; поперек її перекладин, на деякій висоті від підлоги, укладалася горизонтально палиця. За командою Беккера Петя повинен був з розгону вхопитися руками за палицю і потім залишатися таким чином на вазі, спочатку п'ять хвилин, потім десять, - і так кожен день по кілька прийомів. Різноманітність полягало в тому, що іноді доводилося просто тримати себе у висячому положенні, а іноді, дотримуючись руками до палиці, слід було перекидатися тому всім тулубом і пропускати ноги між палицею і головою. Мета вправи полягала в тому, щоб причепитися кінцями шкарпеток до палиці, несподівано випустити руки і залишатися висить на одних шкарпетках. Труднощі головним чином полягала в тому, щоб в той час, як ноги були нагорі, а голова внизу, - особа повинна була зберігати найприємніше, сміється вираз; Останнім робилося в видах гарного враження на публіку, яка ні в якому разі не повинна була підозрювати труднощі при напрузі м'язів, болі в суглобах плечей і судомного стискання в грудях.

Досягнення таких результатів супроводжувалося часто таким надривним дитячим вереском, такими криками, що товариші Беккера вривалися в його кімнату і забирали з рук його хлопчика.

Починалася лайка і сварка, - після чого Петі доводилося іноді ще гірше. Іноді, втім, таке стороннє втручання закінчувалося миролюбнішим чином.

Так було, коли приходив клоун Едвардс. Він звичайно залагоджував справу закускою і пивом. В слідувала потім товариській бесіді Едвардс намагався щоразу довести, що метод навчання Беккера нікуди не годиться, що страхом і побоями нічого не візьмеш не тільки з дітьми, але навіть при навчанні собак і мавп; що страх вселяє безсумнівно боязкість, а боязкість - перший ворог гімнаста, тому що відбирає у нього впевненість і завзятість; без них можна тільки витягнути себе сухі жили, зламати шию або перебити хребці на спині.

У приклад наводився часто акробат Різлі, який так налякав власних дітей перед уявлення, що коли довелося підкинути їх ногами на повітря, - діти рази два перекинувся в просторі та тут же прямехенько і шубовснули на підлогу.

- Кинулися піднімати, - підхоплював Едвардс, роблячи виразні жести, - підняли, глядь: обидва fertig! готові! У обох дух геть! Дурень Різлі потім застрелився з горя, - так що ж з того? Дітей своїх все-таки не воскресив: fertig! fertig! ..

І дивна річ: кожен раз як Едвардс, розпалений бесідою і пивом, приймався тут же показувати, як треба робити ту або іншу штуку, Петя виконував вправу з більшою спритністю і полюванням.

У трупі все вже знали вихованця Беккера. Останнім часом він добув йому з гардероба костюм клоуна і, набелівая йому обличчя, нашлепивая рум'янами два пляма на щоках, виводив його під час представлення на арену; іноді, для проби, Беккер несподівано піднімав йому ноги, змушуючи його пробігти на руках по піску. Петя напружував тоді всі свої сили; але часто вони змінювали йому; пробігши на руках деякий простір, він раптом слабшав в плечах і тикав головою в пісок, - ніж будив завжди веселий сміх в глядачах.

Під керівництвом Едвардса він зробив би, без сумніву, більше успіхів; в руках Беккера подальший розвиток очевидно уповільнювався. Петя продовжував боятися свого наставника, як в перший день. До цього починало домішуватися інше почуття, якого не міг він збагнути, але яке поступово зростало в ньому, утруднювало йому думки і почуття, змушуючи гірко плакати по ночах, коли, лежачи на тюфячке, прислухався він до хропіння акробата.

І нічого, нічого Беккер не робив, щоб скільки-небудь завоювати прихильність хлопчика. Навіть в тих випадках, коли хлопчикові вдавалася якась штука, Беккер ніколи не звертався до нього з ласкавим словом; він обмежувався тим, що поблажливо поглядав на нього з висоти свого величезного тулуба.

Проживши з Петром кілька місяців, він точно взяв його напередодні. Завиваючись ретельно кожен день у перукаря цирку, Беккеру, мабуть, все одно було, що з двох сорочок, подарованих хлопчикові прачкою Варварою, - залишалися лахміття, що білизна на тілі хлопчика носилося іноді без зміни по два тижні, що шия його і вуха були вимиті, а сапожішкі просили каші і черпали болото і воду. Товариші акробата, і більше за інших Едвардс, - часто докоряли його в тому; у відповідь Беккер нетерпляче посвистував і клацав хлистиком по панталонам.

Він не переставав навчати Петю, продовжуючи карати кожного разу, як виходило щось негаразд. Він гірше цього робив.

Раз, після повернення трупи вже в Петербург, Едвардс подарував Петі цуценя. Хлопчик був у захваті; він носився з подарунком по стайні і коридорах, всім його показував і раз у раз прискорено цілував його в мокру рожеву мордочку.

Беккер, розсерджений під час представлення тим, що його публіка не викликала, повертався у внутрішній коридор; побачивши цуценя в руках Петі, він вирвав його і носком черевика кинув в сторону; щеня вдарився голівкою в сусідню стінку і тут же впав, витягнувши лапки.

Петя заридав і кинувся до Едвардсу, яке виходило в цю хвилину з вбиральні.

Беккер, роздратований остаточно тим, що навколо почулася лайка, одним рухом відштовхнув Петю від Едвардса і дав йому з розмаху ляпас.

- Schwein! Швинья! .. тьху! .. - сказав Едвардс, відпльовуючись з обуренням.

Незважаючи на легкість і гнучкість, Петя був, як ми сказали вище, не стільки гутаперчевим, скільки нещасним хлопчиком.

Дитячі кімнати в будинку графа Лістомірова розташовувалися на південну сторону і виходили в сад. Дивовижне було приміщення! Кожен раз, як сонце було на небі, промені його з ранку до заходу проходили в вікна; в нижній тільки частини вікна завішували блакитними тафтяна фіранками для запобігання дитячого зору від зайвого світла. З тою ж метою по всіх кімнатах розстелений був килим також блакитного кольору і стіни обклеєні були не надто світлими шпалерами.

В одній з кімнат вся нижня частина стін була буквально заставлена ​​іграшками; вони групувалися тим різноманітніше і живописніше, що у кожного з дітей було своє особливе відділення.

Строкаті англійські розфарбовані зошити і книжки, ліжечка з ляльками, картинки, комоди, маленькі кухні, порцелянові сервізи, овечки і собачки на котушках - позначали володіння дівчаток; столи з олов'яними солдатами, картонна трійка сірих коней, з очима страшно витріщеними, обвішана бубонцями і запряжена в коляску, великий білий козел, козак верхи, барабан і мідна труба, звуки якої приводили завжди в розпач англійку міс Блікс, - позначали володіння чоловічої статі. Кімната ця так і називалася «гральної».

Поруч була навчальна; далі спальна, вікна якої завжди були закриті завісами, підводиться там тільки, де крутилася вентиляційна зірка, очищають повітря. З неї, не піддаючи себе різкій зміні повітря, можна було прямо пройти до вбиральні, вистелену також килимом, але обшиту в нижній її частині клейонкою; з одного боку знаходився великий умивальний мармуровий стіл, заставлений великим англійським фаянсом; далі сяяли білизною дві ванни з мідними кранами, що зображали лебедині головки; біля височіла голландська піч з кахельних Шкапа, постійно наповненим зігріває рушниками. Ближче, по клейончатій стіні, висів на тасьма цілий ряд маленьких і великих губок, якими міс Блікс кожен ранок і вечір обмивала з голови до ніг дітей, наводячи червоність на їх ніжне тіло.

У середу, на масниці, в гральній кімнаті було особливо весело. Її наповнювали захоплені дитячі крики. Модерного немає; ось що було тут між іншим сказано: «Діточки, ви з самого початку масниці були слухняні і милі; сьогодні у нас середовище; якщо ви будете так продовжувати, - вас в п'ятницю ввечері візьмуть в цирк! »

Слова ці були вимовлені тіткою Сонею, сестрою графині Лістоміровой, - дівчиною років тридцяти п'яти, сильної брюнеткою, з пробиваються вусиками, але прекрасними східними очима, незвичайною доброти і м'якості; вона постійно носила чорну сукню, думаючи цим хоч скільки-небудь приховати повноту, починає їй набридати. Тьотя Соня жила у сестри і присвятила життя її дітям, яких любила всім запасом почуттів, які не мали випадку витратитися і накопичених з надлишком в її серці.

Не встигла вона промовити своє обіцянку, як діти, які слухали спочатку дуже уважно, кинулися щодуху осаджувати її; хто чіплявся за її плаття, хто посилювався влізти на її коліна, хто встиг обхопити її шию і обсипав обличчя поцілунками; облога супроводжувалася такими гучними оваціями, такими криками радості, що міс Блікс увійшла в одні двері, в іншу вбігла молода швейцарка, запрошена в будинок як вчителька музики для старшої дочки; за ними здалася годувальниця, що тримала новонародженого, укутаного в ковдру з спадаючого до підлозі мереживними обшивками.

- What is going on here? .. - здивовано спитала міс Блікс.

Вона представляла з себе манірну високу даму з непомірно видатними грудьми, червоними щоками, як би закапати сургучем, і красною шиєю бурякового відтінку.

Тьотя Соня пояснила увійшов причину радості.

Пролунали знову вигуки, знову крики, супроводжувані стрибками, піруетами і іншими більш-менш виразними виявленнями радості. В цьому пориві дитячої веселості всіх більше здивував Паф - п'ятирічний хлопчик, єдина чоловіча галузь прізвища Лістомірових; хлопчик був завжди таким важким і апатичним, але тут, під враженням розповідей і того, що? його чекало в цирку, - він раптом кинувся на карачки, підняв ліву ногу і, страшно закручуючи мову на щоку, поглядаючи на присутніх своїми киргизькими очками, - почав зображати клоуна.

- Міс Блікс! - підніміть його, підніміть швидше, - йому кров кинеться в голову! - промовила тітка Соня.

Нові крики, нове скакання навколо Пафа, який ні за що не хотів вставати і наполегливо піднімав то одну ногу, то іншу.

- Діти, діти ... досить! Ви, здається, не хочете більше бути розумними ... Не хочете слухати, - говорила тітка Соня, гнівається головним чином за те, що не вміла сердитися. Ну, не могла вона цього зробити - не могла - не могла рішуче!

Вона обожнювала «своїх дітей», як сама виражалася. Дійсно, треба сказати, діти були дуже милі.

Старшій дівчинці, Верочке, було вже вісім років; за нею йшла шестирічна Зіна; хлопчикові було, як сказано, - п'ять років. Його охрестили Павлом; але хлопчик отримував одне за одним різні прізвиська: Бёбі, Пузир, Карапуз, Булка і, нарешті, Паф - ім'я, яке так і залишилося. Хлопчик був пухкий, коротенький, з пухким білим тілом, як сметана, вкрай флегматичного, незворушного вдачі, з кулястої головою і круглим обличчям, на якому єдиною помітною межею були маленькі киргизькі очі, розкриває цілком, коли подавалося страва або говорилося про їжу. Очки, які дивилися взагалі сонливо, проявляли також пожвавлення і занепокоєння вранці і ввечері, коли міс Блікс брала Пафа за руку, вела його до вбиральні, роздягала його догола і, поставивши на клейонку, приймалася енергійно його мити величезною губкою, рясно насиченою водою; коли міс Блікс при закінченні такої операції покладала губку на голову хлопчика і, міцно натиснувши губку, пускала струменя води по тілу, перетворюється відразу ж з білого в рожеве, - очі Пафа не тільки звужувалися, але пропускали потоки сліз, і в той же час лунав з грудей його тоненький-тоненький писк, який не мав нічого роздратованого, але походив скоріше на писк ляльок, яких змушують кричати, натискаючи їм живіт. Цим безневинним писком, втім, все і закінчувалося. Зі зникненням губки Паф замовкав миттєво, і вже потім міс Блікс могла обтирати його скільки завгодно зігрітим шорстким рушником, могла загортати йому голову, могла м'яти і смикати його, - Паф виявляв так само мало опору, як шматок здобного тіста в руках пекаря. Він часто навіть засинав між теплими шорсткими рушниками, перш ніж міс Блікс встигала укласти його в ліжко, обтягнуту навколо сіткою і завішену тендітним пологом з блакитним бантом на маківці.

Не можна сказати, щоб хлопчик цей був особливо цікавий; але не можна було не зупинитися на ньому, так як він був тепер єдину чоловічу галузь прізвища графів Лістомірових і, як справедливо іноді помічав його батько, задумливо дивлячись у далечінь і меланхолійно звішуючи голову набік: «Чи міг, - хто знає? - міг грати в майбутньому видну роль в вітчизні !? »

Наперед майбутнє взагалі важко, але, як би там не було, з тієї хвилини, як обіцяно було представленье в цирку, - старша дочка, Вірочка, вся перетворилася до уваги і пильно стежила за поведінкою сестри і брата.

Ледве-ледве починався між ними ознака розладу, - вона швидко до них підбігала, озираючись в той же час на величну міс Блікс, приймалася скоро-скоро шепотіти щось Зізі і Пафу і, по черзі цілуючи то того, то іншу, встигала завжди оселити між ними мир і злагода.

Ця Вірочка була в усіх відношеннях чарівна дівчинка: тоненька, ніжна і в той же час свіжа, як тільки що знесене яєчко, з блакитними жилками на скронях і шиї, з легким рум'янцем на щоках і великими сіро-блакитними очима, що дивилися з-під довгих вій як-то завжди прямо, не по літах уважно; але кращою прикрасою Верочки були її волосся попелястого кольору, м'які, як найтонший шовк, і такі густі, що міс Блікс довго билася вранці, перш ніж могла привести їх у належний порядок. Паф міг, звичайно, бути улюбленцем батька і матері, як майбутній єдиний представник іменитого роду, - але Вірочка, можна сказати, була улюбленицею всіх рідних, знайомих і навіть прислуги; крім її миловидності, її любили за незвичайну лагідність вдачі, рідкісне відсутність примх, привітність, доброту і якусь особливу чуйність і тямущість. Ще чотирьох років вона з найсерйознішим виглядом входила в вітальню і, скільки б не було сторонніх осіб, прямо і весело йшла до кожного, давала руку і підставляла щоку. До неї навіть особливо якось ставилися, ніж до інших дітей. Всупереч давно прийнятим звичаєм в родині графів Лістомірових давати різні скорочені і більш-менш фантастичні прізвиська дітям, Верочку інакше не називали, як її справжнім ім'ям. Вірочка була - Вірочка і залишилася.

Що говорити, у неї, як і у всякого смертного, були свої слабкості, вірніше, була одна слабкість; але і вона як би швидше служила гармонійним доповненням її характеру і зовнішності. Слабкість Верочки, яка полягала в творі байок і казок, проявилася вперше, як їй минув шостий рік. Увійшовши одного разу в вітальню, вона при всіх несподівано оголосила, що створила маленьку байку, і тут же, нітрохи не бентежачись, з самим переконаним видом почала розповідати історію про вовка і хлопчика, роблячи очевидні зусилля, щоб деякі слова виходили в риму. З тих пір одна байка змінювала іншу, і, не дивлячись на заборону графа і графині порушувати розповідями казок уяву і без того вже вразливою і нервової дівчинки, Вірочка продовжувала робити свої імпровізації. Міс Блікс не раз мала вночі підводиться з ліжка, почувши якийсь дивний шепіт, що йшов з-під серпанкового полога над ліжком Верочки. Переконавшись, що дівчинка, замість того щоб спати, вимовляє якісь незрозумілі слова, англійка робила їй сувору догану, наказуючи заснути негайно, - наказ, яке Вірочка відразу ж виконувала з властивою їй лагідністю.

Словом, це була та сама Вірочка, яка, коли вбіг якось в вітальню і застав там сидів з матір'ю відомого нашого поета Тютчева, ні за що не хотіла погодитися, що сивий цей дідок міг складати вірші; даремно запевняли мати і сам Тютчев, - Вірочка стояла на своєму; поглядів недовірливо на старого своїми великими блакитними очима, вона повторювала:

- Ні, мама, це не може бути! ..

Помітивши нарешті, що мати починає сердитися, Вірочка глянула їй боязко в обличчя і промовила крізь сльози:

- Я думала, мама, що вірші складають тільки ангели ...

З самого середовища, коли обіцяно було представленье в цирку, до четверга, завдяки ніжною дбайливості Верочки, її вмінню розважати сестру і брата, обидва вели себе самих зразкових чином. Особливо важко було впоратися з Зізі - дівчинкою болючою, заморенной ліками, в числі яких трісковий жир грав видну роль і служив завжди приводом до істеричних ридань і капризам.

У четвер на масниці тітка Соня увійшла в гральну кімнату. Вона оголосила, що так як діти були розумні, вона, проїздом в місто, бажає купити їм іграшок.

Радісні вигуки і дзвінкі поцілунки знову наповнили кімнату. Паф також пожвавився і закліпав своїми киргизькими очками.

- Ну, добре, добре, - сказала тітка Соня, - все буде по-вашому: тобі, Вірочка, робочий ящик, - ти знаєш, тато і мама не дозволяють тобі читати книжок; тобі, Зізі, ляльку ...

- Яка б кричала! - вигукнула Зізі.

- Яка б кричала! - повторила тітка Соня, - ну, а тобі, Паф, тобі що? Що ти хочеш?..

Паф задумався.

- Ну, кажи ж, що тобі купити? ..

- Купи ... купи собачку - тільки без бліх! .. - додав несподівано Паф.

Одностайний сміх був відповіддю на таке бажання. Сміялася тітка Соня, сміялася годувальниця, сміялася навіть манірна міс Блікс, яка звернулася, втім, одразу ж до Зізі і Верочке, які почали стрибати навколо брата і, заливаючись сміхом, почали торсати майбутнього представника прізвища.

Після цього всі знову повисли на шиї доброї тітки і до червоного зацілували її шию і щоки.

- Ну, досить, досить, - з лагідною посмішкою вимовила тьотя, - добре; я знаю, що ви мене любите; і я люблю вас дуже ... дуже ... дуже! .. Отже, Паф, я куплю тобі собачку: будь тільки розумний і слухняний; вона буде без бліх! ..

Настала, нарешті, так нетерпляче очікувана п'ятниця.

За чверть години до сніданку тітка Соня увійшла в «маленьку» їдальню, так звану для відмінності її від великої, де давалися іноді звані обіди. Їй сказали, що граф і графиня вже пройшли туди зі своїх вбиралень.

Графиня сиділа в великих кріслах, присунутих до столу, заставленому на одному кінці срібним чайним сервізом з шіпевшім самоваром. Старий буфетник, важливий, як розжиріли банкір, але з котячими прийомами витонченого дипломата, тихо походжав навколо столу, поглядаючи, чи всі на ньому в порядку. Два інші лакея, схожі на членів англійського парламенту, вносили страви, прикриті срібними кришками.

Граф задумливо ходив на віддалі біля вікон.

- Чи добре ми, однак, робимо, що посилаємо дітей в цирк? - промовила графиня, звертаючись після перших привітань до тьоті Соні і в той же час крадькома поглядаючи на чоловіка.

- Від чого ж? - весело заперечила тітка, сідаючи біля самовара, - я дивилася афишку: сьогодні не пострілів, нічого такого, що б могло налякати дітей, - наші дітки були, право, такі милі ... Не можна ж їх не побалувати! До того ж задоволення це було їм обіцяно.

- Все це так, - зауважила графиня, знову поглядаючи на чоловіка, який підійшов до цієї хвилини до столу і зайняв звичайне своє місце, - але я завжди боюся цих видовищ ... Наші діти особливо так нервові, так вразливі ...

Останнє зауваження супроводжувалося новим поглядом, спрямованим на графа. Графині, очевидно, хотілося знати думку чоловіка, щоб потім не вийшло звичного укладення, що все в будинку твориться без його ради і відома.

Але граф і тут нічого не сказав.

Він взагалі не любив гаяти порожніх слів. Він належав швидше до числа осіб думаючих, мислячих, - хоча, треба сказати, важко було зробити висновок про точний характер його думок, так як він більше обмежувався натяками на різні ідеї, ніж на їх розвиток. При найменшому протиріччі граф найчастіше зупинявся навіть на полумислі і як би говорив самому собі: «Не варто!» Він звичайно відходив в сторону, нервово пощипуючи ріденькі вуса і занурюючись в сумну задума.

Задумане настрій графа узгоджувалося, втім, як не можна більше з його зовнішнім виглядом, чудово довгим-довгим, як би завжди розслабленим і чимось незадоволеним. Він навмисне носив завжди панталони з самого товстого трико, щоб хоч скільки-небудь приховати худорлявість ніг, - і марно це робив; по справедливості, йому слід було б навіть пишатися худобою ніг, так як вона становила одне з найхарактерніших, типових родових відмінностей всіх графів Лістомірових.

Зовнішність графа доповнювалася рисами його худорлявої блідого обличчя, з носом, кілька зсунутим на сторону, і великими дугоподібними бровами, посилено якось піднімати на лобі, дивне залишення між сплюсненими боками голови, здебільшого похиленою набік.

Абсолютно несправедливо говорили, ніби граф тужить від бездіяльності, від нестачі нагоди виявити свої здібності. Випадки ці представлялися мало ще не в той час, коли йому минуло дев'ятнадцять років і дядько-посланник відкрив перед ним дипломатичну кар'єру. У житті графа випадки блискучої кар'єри майстерно були розставлені, як версти по шосейній дорозі, - нічого тільки з цього не вийшло.

На перших порах граф приймався як би діяти і навіть багато говорив; але тут же несподівано замовкав і віддалявся, очевидно чимось не задоволений. Думки його були не зрозумілі як слід або дії не оцінені по справедливості, - тільки він переходив від одного щасливого випадку до іншого, не зробивши собі в кінці кінців, що називається, кар'єри, - якщо не брати до уваги, звичайно, кількох зірок на грудях і видного придворного чину.

Несправедливо було також думка, що граф, завжди сумує і мовчазний в світлі, був удома вкрай вимогливий і навіть деспот.

Граф був тільки акуратний. Природжена це властивість доходило, правда, до педантизму, але, по суті, було самого невинного характеру. Граф вимагав, щоб кожна річ у будинку залишалася недоторканність на тому самому місці, де була колись покладена; кожен найдрібніший предмет мав свій певний пункт. Якщо, наприклад, мундштучок для пахітос, покладений на столі паралельно з олівцем, відсувався в сторону, граф негайно ж помічав це, і починалися розпитування: хто переставив? навіщо? чому? і т.д.

Цілий день ходив він по дому, задумливо прибираючи то один предмет, то інший; час від часу торкався він до електричного дзвінка і, покликавши камердинера, мовчки вказував йому на ті місця, де, здавалося йому, зустрічався безлад. Деспотом граф також не міг бути з тієї простої причини, що вдома мовчав стільки ж, скільки в світлі. Навіть в ділових сімейних розмовах з дружиною він найчастіше обмежувався трьома словами: «Tu penses? Tu crois? Quelle id? E! .. »- і тільки.

З висоти своїх довгих ніг і худого довгого тулуба граф постійно дивився тьмяним очима в якийсь далекий туманний обрій і час від часу зітхав, посилено підіймаючи на лобі то одну брову, то іншу. Меланхолія не покидала графа навіть в тих випадках, коли головний керуючий над конторою вручав йому в кінці кожного місяця значні грошові суми. Граф уважно відраховувати гроші, нетерпляче завжди перевертаючи папірець, коли номер був догори або донизу і не підходив з іншими, замикав пачку в ящик, ховав ключ в кишеню і, наблизившись до вікна, пощипуючи вусики, вимовляв завжди з сумом: «Охо-хо Хо Хо!!" - після чого починав знову ходити по Будинку, задумливо прибираючи все, що здавалося йому лежачим неправильно.

Граф рідко висловлювався навіть у тих випадках, коли справа стосувалася важливих принципів і переконань, всмоктатися, так би мовити, з молоком. Чи не допускаючи, наприклад, можливості бути за обідом інакше, як у фраку і білій краватці, навіть коли залишався удвох з дружиною, - і знаходячи це необхідним тому, що це ... це завжди підтримує - саме підтримує ... - Але що підтримує, - це граф ніколи не доказував.

- Tu crois? Tu penses? Quelle id? E! .. - Цими словами, вимовними не те запитально, чи то з погордою, закінчувалися звичайно все пояснення з дружиною і тіткою Сонею. Після цього він відходив до вікна, дивився в туманну далечінь і випускав з грудей кілька зітхань, - з чого дружина і тітка Соня з засмученим почуттям укладали завжди, що граф не був згоден з їх думкою.

Тоді звичайно наступала чергу тьоті Соні втішати сестру - колись дуже красиву, веселу жінку, але тепер вбиту горем після втрати четверте дітей і страшно виснажену частими пологами, як взагалі буває з дружинами меланхоліків.

На великих булевских годиннику їдальнею пробило дванадцять.

З останнім ударом граф присунувся до столу, хотів як ніби щось сказати, але зупинився, зітхнув і сумно підняв спочатку одну брову, потім іншу.

- Чому ж дітей немає? - квапливо спитала графиня, поглядаючи на чоловіка, потім на тітку Соню, - міс Блікс знає, що граф любить, щоб діти завжди снідали рівно о дванадцятій годині; скажіть міс Блікс, що сніданок давно готовий! - звернулася вона до буфетникові.

Але в цю саму хвилину один з лакеїв розчинив навстіж двері, і діти, супроводжувані англійкою і швейцаркою, увійшли в їдальню.

Сніданок пройшов, як завжди, дуже чинно.

Розслаблені нерви графині не виносили шуму. Граф взагалі не любив, щоб діти кидалися на шию, голосно грали і говорили; сильні виявлення яких би то ні було почуттів пробуджували в ньому завжди неприємне відчуття внутрішнього сорому і незручності.

На цей раз по крайней мере граф міг бути задоволеним. Зізі і Паф, попереджені Вірочка, не вимовили слова; Вірочка не зводила очей з сестри і брата; вона дбайливо попереджала кожен їхній рух.

Із закінченням сніданку міс Блікс визнала своєю обов'язком заявити графині, що ніколи ще не бачила вона, щоб діти вели себе так приблизно, як в ці останні дні. Графиня заперечила, що вона вже чула про це від сестри і тому розпорядилася, наказавши взяти до вечора ложу в цирку.

При цьому звістці Вірочка, так довго кріпиться, не могла більше володіти собою. Зіскочивши з стільця, вона почала обіймати графиню з такою силою, що на секунду зовсім заслонила її обличчя своїми пухнастими волоссям; таким же порядком підбігла вона до батька, який одразу ж випростався і з обережності поспішив відвести ліву руку, що тримала мундштук з пахітоскою. Від батька Вірочка перебігла до тьоті Соні, і тут вже пішли поцілунки без розбору, і в очі, в щоки, в підборіддя, в ніс - словом, усюди, де тільки губи дівчинки могли зустрітися з особою тітки. Зізі і Паф буквально виконали той же маневр, але тільки, треба сказати, - далеко не з таким натхненням.

Вірочка між тим підійшла до рояля, на якому лежали афішки; поклавши руку на одну з них, вона звернула до матері блакитні очі свої і, вся завмираючи від нетерпіння, промовила ніжно питальний голосом:

- Мама? ... можна? .. Можна взяти цю афишку? ..

- Зізі! Паф! - захоплено вигукнула Вірочка, потрясаючи афішка, - ходімо швидше! .. Я розповім вам все, що ми сьогодні побачимо в цирку; все розповім вам! .. Ходімо в наші кімнати? ..

- Вірочка! .. Вірочка! - слабо, з докором, промовила графиня.

Але Вірочка вже не чула; вона мчала, переслідувана сестрою і братом, за якими, пихкаючи і відсапуючись, ледь встигала міс Блікс.

У гральної кімнаті, освітленій повним сонцем, стало ще жвавіше.

На низенькому столі, звільненому від іграшок, розкладена була афішка.

Вірочка настійно зажадала, щоб всі присутні: і тітка Соня, і міс Блікс, і вчителька музики, і годувальниця, яка увійшла з немовлям, - все рішуче сіли навколо столу. Незрівнянно важче було посадити Зізі і Пафа, які, штовхаючи один одного, нетерпляче облягали Верочку то з одного боку, то з іншого, піднімалися на табурети, лягали на стіл і влазили ліктями мало не на середину афішки. Нарешті за допомогою тітки і це владналося.

Відкинувши назад попелясті своє волосся, витягнувши шию і поклавши долоні на краю афішки, Вірочка урочисто приступила до читання.

- Мила моя, - тихо промовила тітка Соня, - навіщо ж ти читаєш нам, в якому цирку, в який день, якого числа; все це ми вже знаємо; читай краще далі: в чому полягатиме представленье ...

- Ні вже, серденько тітка; немає вже, ти тільки не заважай мені, - переконливо і з незвичайною жвавістю перебила Вірочка, - ангельчік тітка, не заважай! .. Вже я все прочитаю ... все, все ... що тут надруковано ... Ну, слухайте:

- «парфорсне вправу на неосідланому коні. Виконає дівчина ... »Тітка, що таке парфорсне?

- Це ... це ... Ймовірно, що-небудь дуже цікаве ... Сьогодні самі побачите! - сказала тітка, намагаючись вийти зі скрути.

- Ну, добре, добре ... Тепер все слухайте; далі ось що: «еквілібристичний вправи на повітряній трапеції ...» Це, тітка, що ж таке трапеція? .. Як це буде? - запитала Вірочка, відриваючись від афішки.

- Як буде? - нетерпляче підхопила Зізі.

- Як? - виголосив в свою чергу Паф, поглядаючи на тітку киргизькими очками.

- Навіщо ж я буду все це вам розповідати! Чи не краще буде, коли самі ви побачите ...

Утруднення тітки зростала; вона навіть кілька почервоніла.

Вірочка знову відкинула назад волосся, нахилилася до афішка і прочитала з особливим запалом:

- «Гутаперчевий хлопчик. Повітряні вправи на кінці жердини висотою в шість аршин! .. »Ні, серденько тітка, це вже ти нам розкажеш! .. це вже розкажеш! .. Який же це хлопчик? Він справжній? живой? .. Що таке: гутаперчева?

- Ймовірно, його так називають тому, що він дуже гнучкий ... нарешті, ви це побачите ...

- Ні, ні, розкажи тепер, розкажи, як це він буде робити на повітрі і на жердині? .. Як це він буде робити? ..

- Як буде він робити? - підхопила Зізі.

- Робити? - коротко спитав Паф, відкриваючи рот.

- Діточки, ви у мене питаєте надто вже багато ... Я, право, нічого не можу вам пояснити. Сьогодні ввечері все це буде перед вашими очима. Вірочка, ти б продовжувала; ну, що ж далі? ..

Але подальше читання не супроводжувалося вже такою жвавістю; інтерес помітно ослаб; він весь зосереджувався тепер на гутаперчева хлопчика; гутаперчева хлопчик став предметом розмов, різних припущень і навіть суперечки.

Зізі і Паф не хотіли навіть слухати продовження того, що було далі на афішка; вони залишили свої табурети і почали шумно грати, представляючи, як буде діяти гутаперчева хлопчик. Паф знову ставав на карачки, піднімав, як клоун, ліву ногу і, посилено пригинаючи мову до щоки, поглядав на всіх своїми киргизькими очками, - що всякий раз викликало вигук у тьоті Соні, боялася, щоб кров не кинулася йому в голову.

Похапцем дочитавши афишку, Вірочка приєдналася до сестри і брата.

Ніколи ще не було так весело в гральній кімнаті.

Сонце, схиляючись до дахів сусідніх флігелів за садом, висвітлювало групу граючих дітей, висвітлювало їх радісні, веселі, розчервонілі обличчя, грало на розкиданих всюди строкатих іграшках, линула по м'якому килиму, наповнювало всю кімнату м'яким, теплим світлом. Все, здавалося, тут раділо і раділо.

Тьотя Соня довго не могла відірватися від свого місця. Схиливши голову на долоню, вона мовчки, не роблячи вже ніяких зауважень, дивилася на дітей, і лагідна, хоча задумлива усмішка не покидала її доброго імені. Давно вже залишила вона мрії про себе саму; давно змирилася з невдачами життя. І колишні мрії свої, і розум, і серце - все це віддала вона дітям, так весело грає в цій кімнаті, і щаслива вона була їх безтурботним щастям ...

Раптом здалося їй, як ніби в кімнаті стемніло. Обернувшись до вікна, вона побачила, що небо заслонилося великий сірою хмарою і повз вікна полетіли пухнасті снігові пластівці. Не минуло хвилини, через сніг нічого вже не можна було бачити; заметіль ходила по всьому саду, приховуючи найближчі дерева.

Перше відчуття тьоті Соні - було побоювання, щоб погода не завадила виконати обіцянки, даної дітям. Таке ж почуття, ймовірно, опанувало і Вірочка, тому що вона миттєво підбігла до тітки і, пильно поглядаючи їй в очі, запитала:

- Це нічого, тітка? .. Ми в цирк поїдемо? ..

- Ну, звичайно ... звичайно! - поспішила заспокоїти тітка, цілуючи Верочку в голову і звертаючи очі до Зізі і Пафу, які раптом перестали грати.

Але вже з цієї хвилини в гарненьких рисах Верочки явно стало проступати більше внутрішнього неспокою, ніж безтурботним веселості. Вона щохвилини заглядала у вікно, переходила з кімнати в іншу, розпитуючи у кожного входив про те, чи довго може тривати така заметіль і чи може бути, щоб вона не вщухла під весь вечір. Кожен раз, як тітка Соня виходила з дитячих кімнат і через деякий час поверталася назад, - вона завжди зустрічалася з блакитними очима племінниці; очі ці допитливо, неспокійно допитували і як би говорили їй: «Ти, тітка, ти нічого, я знаю; а ось що там буде, що тато? і мама? кажуть ... »

Худенька Зізі і неповороткий Паф були набагато доверчивее: вони також виявляли неспокій, але воно було зовсім іншого роду. Перебігаючи від одних годин до інших і часто влізаючи на стільці, щоб краще бачити, вони щохвилини приставали до тітки і міс Блікс, прохаючи їх показати їм, скільки часу на їх власних годиннику. Кожен входив зустрічаємо був тим же питанням:

- Котра година?..

- П'ятий на початку.

- А скоро буде сім?

- Скоро; почекайте трошки.

Дитячий обід пройшов в розпитах про те, яка погода і котра година.

Тьотя Соня даремно вживала всіх зусиль, щоб дати думкам дітей інший напрямок і внести скільки-небудь спокою. Зізі і Паф, хоча і хвилювалися, але ще вірили; що ж стосується Верочки, - звістка про те, що заметіль все ще триває, помітно посилювало її занепокоєння. По голосу тітки, по виразу її обличчя вона ясно бачила, що було щось таке, чого тітка не хотіла висловлювати.

Всі ці тривожні, сумніви миттю, однак ж, розсіялися, коли тітка, зникла знову на чверть години, повернулася на дитячу половину; з сяючим обличчям оголосила вона, що граф і графиня веліли одягати дітей і везти їх в цирк.

Вихором все піднялося і завозилося в знайомої нам кімнаті, освітленій тепер лампами. Довелося лякати, що залишать вдома тих, хто не буде слухатися і не дасть себе як слід закутати.

- Ходімо разом, бо треба попрощатися з тато і мама, - промовила тітка, взявши за руку Верочку і пропускаючи вперед Зізі і Пафа.

Міс Блікс і вчителька музики закривали хід.

Церемонія прощання була тривала.

Незабаром дітей вивели на парадні сходи, знову уважно оглянули і прікуталі і, нарешті, випустили на під'їзд, перед яким стояла чотиримісна карета, полузанесенная снігом. Лакей величного виду, з галунами на капелюсі і на лівреї, з бакенами? l "anglaise, побілілими від снігу, поспішив відчинити дверцята. Але головна роль в даному випадку надана була, втім, старому, сивого швейцара, він повинен був брати дітей на руки і передавати їх сиділи в кареті трьом жінкам, і треба сказати, він виконав такий обов'язок не тільки з чудовою обережністю, але навіть висловив при цьому зворушливе відчуття солодкого благоговіння.

Дверцята карети зачинилися, лакей скочив на козли, карета рушила і тут же майже зникла посеред хуртовини.

Подання в цирку ще не починалося. Але на масниці люблять веселитися, і тому цирк, особливо у верхніх ярусах, був набитий відвідувачами. Витончена публіка, як звичайно, запізнювалася. Частіше і частіше, однак, у головного входу показувалися панове в пальто і шубах, офіцери і цілі родини з дітьми, родичами і гувернантками. Всі ці особи при вході з вулиці в яскраво освітлену залу починали в першу хвилину блимати і примружуватися, потім оправлялись, проходили - хто направо, хто наліво уздовж бар'єра, і займали свої місця в бенуара і кріслах.

Оркестр гримів в той же час всіма своїми трубами. Багато, що брали квитки у каси, метушилися, думаючи вже, що почалося уявлення. Але кругла арена, залита світлом з боків і зверху, гладко випрасувана граблями, була ще порожня.

Незабаром бенуара над килимовим обводом бар'єру представили майже суцільну строкату масу різноманітної публіки. Яскраві туалети місцями били в очі. Але головну частину глядачів на першому плані складали діти. Точно квітник розсипався навколо бар'єру.

Між ними всіх миліше була все-таки Вірочка!

Блакитна атласна стеганая капелюшок, обшита лебединим пухом, незвичайно йшла до її ніжно-рожевому особі з ямочками на щоках і попелястим волоссям, що спадає до плечей, прикритих такою ж стеганой блакитний мантильєю. Намагаючись сидіти перед публікою спокійно, як велика, вона не могла, проте ж, стерпіти, щоб не нахилятися і не нашіптувати щось Зізі і Пафу і не поглядати веселими очима на тітку Соню, яка сиділа позаду, поруч з величною міс Блікс і швейцаркою.

Зізі була одягнена точь-в-точь як сестра, але біля неї вона якось пропадала і робилася менш помітною; до того ж при вході в цирк їй раптом здалося, що будуть стріляти, і, незважаючи на умовляння тітки, вона зберігала на обличчі щось кисле і витягнуте.

Один Паф, можна сказати, - був незворушний; він оглядав цирк своїми киргизькими очками і роздмухував губи. Недарма якийсь жартівник, вказуючи на нього сусідам, назвав його тамбовський поміщиком.

Несподівано оркестр заграв прискореним темпом. Занавесь біля входу до стайні розступилася і пропустила чоловік двадцять, одягнених в червоні лівреї, обшиті галуном; всі вони були в ботфортах, волосся на їх головах були круто завите і блищали від помади.

Від верху до низу цирку пройшов схвальний гомін.

Подання починалося.

Ліврейний персонаж цирку не встиг витягнутися, як звичайно, в два ряди, як уже з боку стаєнь почувся пронизливий писк і регіт, і ціла ватага клоунів, перекидаючись, падаючи на руки і злітаючи в повітря, вибігла на арену.

Попереду всіх був клоун з великими метеликами на грудях і на спині камзола. Глядачі дізналися в ньому негайно ж улюбленця Едвардса.

- Браво, Едвардс! Браво! Браво! - пролунало з усіх боків.

Але Едвардс на цей раз не виправдав сподівань. Він не зробив ніякої особливої ​​штуки; кувиркнувшісь раз-другий через голову і пройшовшись навколо арени, балансуючи павичевим пером на носі, він швидко зник. Скільки потім йому ні плескали і ні викликали його, він не був.

На зміну йому поспішно була виведена товста білий кінь і вибігла, граціозно присідаючи на всі боки, п'ятнадцятирічна дівчина Амалія, яка мало не вбилася вранці, під час представлення.

На цей раз все пройшло, проте ж, благополучно.

Дівчину Амалію змінив жонглер; за жонглером вийшов клоун з вченими собаками; після них танцювали на дроті; виводили кінь вищої школи, скакали на одного коня без сідла, на двох конях з сідлами, - словом, вистава йшла своєю чергою до настання антракту.

- Душка тітка, тепер буде гутаперчева хлопчик, так? - запитала Вірочка.

- Так; в афіші сказано: він у другому відділенні ... Ну що, як? Весело вам, діточки? ..

- Ах, дуже, дуже весело! .. О-че-нь! - захоплено вигукнула Вірочка, але тут же зупинилася, зустрівши погляд міс Блікс, яка докірливо похитала головою і почала поправляти їй мантилью.

- Ну, а тобі, Зізі? .. тобі, Паф, - весело чи? ..

- А стріляти будуть? - запитала Зізі.

- Ні, заспокойся; Сказано: Не будуть!

Від Пафа нічого не можна було домогтися; з перших хвилин антракту всі його увагу привернуло лотком з ласощами і яблуками, що з'явилися на руках рознощика.

Оркестр знову заграв, знову виступили в два ряди червоні лівреї. Почалося друге відділення.

- Коли ж буде гутаперчева хлопчик? - не переставали питати діти кожного разу, як один вихід змінював інший, - коли ж він буде? ..

- А ось, зараз ...

І справді. Під звуки веселого вальсу портьєра розступилася і здалася росла фігура акробата Беккера, який тримав за руку худенького білявого хлопчика.

Обидва були обтягнуті в трико тілесного кольору, обсипане блискітками. За ними два прислужника винесли довгий позолочений шест, з залізним перехопленням на одному кінці. За бар'єром, який одразу ж зачинився з боку входу, згрупувалися, як звичайно, червоні лівреї і частина циркового персоналу. У числі останнього миготіло набіленим особа клоуна з червоними плямами на щоках і великі метелики на грудях.

Вийшовши на середину арени, Беккер і хлопчик розкланялися на всі боки, - після чого Беккер приставив праву руку до спини хлопчика і перекинувся його три рази в повітрі. Але це було, так би мовити, тільки вступ.

Розкланявшись вдруге, Беккер підняв жердину, поставив його перпендикулярно, зміцнив товстий його кінець до золотого поясу, що охоплюють живіт, і почав приводити в рівновагу інший кінець із залізним перехопленням, ледь миготить під куполом цирку.

Привівши таким чином жердину в належне рівновагу, акробат шепнув декілька слів хлопчикові, який вліз йому спочатку на плечі, потім обхопив жердину тонкими руками і ногами і став поступово підніматися догори.

Кожен рух хлопчика приводило в коливання жердину і передавалося Беккеру, продовжував балансувати, переступаючи з однієї ноги на іншу.

Гучне «браво!» пролунало в залі, коли хлопчик досяг, нарешті, верхівки жердини і послав звідти поцілунок.

Знову все затихло, крім оркестру, який продовжував грати вальс.

Хлопчик тим часом, дотримуючись до залізної перекладині, витягнувся на руках і тихо, тихо почав вигинатися назад, намагаючись пропустити ноги між головою і поперечиною; на хвилину можна було бачити тільки його звісивши назад біляве волосся і посилено складену груди, посипану блискітками.

Жердину коливався з боку в бік, і видно було, яких зусиль коштувало Беккеру продовжувати тримати його в рівновазі.

- Браво! .. браво! .. - почулося знову в залі.

- Досить! .. досить! .. - почулося в двох-трьох місцях.

Але крики і оплески наповнили весь цирк, коли хлопчик знову показався сидить на перекладині і послав звідти поцілунок.

Беккер, що не спускав очей з хлопчика, шепнув знову щось. Хлопчик негайно перейшов до іншої вправи. Дотримуючись на руках, він почав обережно спускати ноги і лягати на спину. Тепер стояла найважча штука: слід було спочатку лягти на спину, влаштуватися на перекладині таким чином, щоб привести ноги в рівновагу з головою, і потім раптом несподівано сповзти на спині назад і повиснути в повітрі, дотримуючись тільки на підколінках.

Все йшло, проте ж, благополучно. Жердина, правда, сильно коливався, але гутаперчева хлопчик був вже на половині дороги; він помітно перехилявся все нижче і нижче і починав ковзати на спині.

- Досить! Досить! Не треба! - наполегливо прокричав кілька голосів.

Хлопчик продовжував ковзати на спині і тихо-тихо спускався вниз головою ...

Зненацька щось блиснуло і закрутилося, виблискуючи в повітрі; в ту ж секунду почувся глухий звук чогось впав на арену.

В одну мить все захвилювалися в залі. Частина публіки піднялася з місць і зашумів; пролунали крики і жіночий вереск; почулися голоси, роздратовано закликали доктора. На арені також відбувалася сум'яття; прислуга і клоуни стрімко перескакували через бар'єр і тісно обступали Беккера, який раптом зник між ними. Кілька людей підхопили щось і, пригинаючись, спішно стали виносити до портьєрі, що закривала вхід до стайні.

На арені залишився тільки довгий позолочений шест із залізною перекладиною на одному кінці.

Оркестр, замолкнувшій на хвилину, знову раптом заграв на даний знак; на арену вибігла, взвизгивая і перекидаючись, кілька клоунів; але на них вже не звертали уваги. Публіка звідусіль тіснилася до виходу.

Незважаючи на загальну метушню, багатьом кинулася в очі гарненька білява дівчинка в блакитному капелюшку і мантильї; обвиваючи руками шию дами в чорній сукні і істерично ридаючи, вона не переставала кричати на весь голос: «Ай, хлопчик! хлопчик !! »

Положення тьоті Соні було дуже важко. З одного боку, сама вона була вкрай схвильована; з іншого - треба було заспокоювати істерично ридала дівчинку, з третьої - треба було квапити міс Блікс і швейцарку, копати з Зізі і Пафом, нарешті, самій треба було одягнутися і відшукати лакея.

Все це, однак ж, владналося, і все благополучно досягли карети.

Розрахунки тьоті Соні на дію свіжого повітря, на переміщення в карету анітрохи не виправдалися; труднощі тільки зросли. Вірочка, лежачи на її колінах, продовжувала, правда, ридати, як і раніше вигукуючи щохвилини: «Ай, хлопчик! хлопчик !! » - але Зізі стала скаржитися на судому в нозі, а Паф плакав, не закриваючи рота, валився на всіх і говорив, що йому спати хочеться ... Насамперед тітки, як тільки приїхали додому, було роздягнути швидше дітей і укласти їх в ліжко. Але цим випробування її не скінчились.

Виходячи з дитячої, вона зустрілася з сестрою і графом.

- Ну, що, як? Як діти? - запитали граф і графиня.

В цю саму хвилину з спальні почулося ридання, і голос Верочки знову прокричав: «Ай, хлопчик, хлопчик! ..»

- Що таке? - тривожно запитав граф.

Тьотя Соня повинна була розповісти про все, що трапилося.

- Ah, mon Dieu! - вигукнула графиня, миттєво слабшаючи і опускаючись в найближче крісло.

Граф випростався і почав ходити по кімнаті.

- Я це знав! .. Ви завжди так! Завжди !! - промовив він, пересуваючи бровами не те з видом роздратування, не те тоскно, - завжди так! Завжди вигадають якісь ... цирк; гм !! дуже потрібно! quelle id? e !! Якийсь там негідник зірвався ... (граф, мабуть, був схвильований, тому що ніколи, за принципом, не вживав різких, вульгарних висловів), - зірвався якийсь негідник і впав ... яке видовище для дітей !! Гм !! наші діти особливо так нервові; Вірочка так вразлива ... Вона тепер цілу ніч спати не буде ...

- Чи не послати за доктором? - несміливо запитала графиня.

- Tu crois? Tu penses? Quelle id? E! - підхопив граф, знизуючи плечима і продовжуючи відмірювати підлогу довгими своїми ногами.

Не без праці заспокоївши сестру і графа, тітка Соня повернулася в дитячу.

Там вже настала тиша.

Години дві потому, однак ж, коли в будинку всі вогні були погашені і все остаточно вгамувалося, тітка Соня накинула на плечі кофту, запалила свічку і знову пройшла в дитячу. Ледве переводячи дух, дбайливо ступаючи навшпиньки, наблизилася вона до ліжка Верочки і підняла серпанковий полог.

Розкидавши по подушці попелясті своє волосся, підклавши долоню під розчервонілу щічку, Вірочка спала; але сон її ні спокійний. Груди піднімалася нерівно під тонкою сорочкою, напіврозкриті губки судорожно ворушилися, а на щоці, блищати від недавніх сліз, одна сльозинка ще залишалася і тихо ковзала до кута рота.

Тьотя Соня розчулено перехрестила її; сама потім перехрестилася під кофтою, закрила полог і тихими, нечутними кроками вийшла з дитячої ...

Ну ... А там? Там, в кінці Караван ... Там, де вночі будівля цирку чорніє всією своєю масою і тепер ледь видніється з-за падаючого снігу, - там що? ..

Там також все темно і тихо.

У внутрішньому коридорі тільки слабким світлом горить нічник, причеплений до стіни під обручами, обтягнутими паперовими квітами. Він висвітлює на підлозі матрац, який розстеляється для акробатів, коли вони стрибають з висоти; на матраці лежить дитина з переламаними ребрами і розбитими грудьми.

Нічник висвітлює його з голови до ніг; він весь міцно прив'язаного забинтований; на голові його також пов'язка; з-під неї дивляться білки напівзакритих, потухають очей.

Навколо, направо, наліво, під стелею - все оповите непроникною темрявою і все тихо.

Зрідка лунає звук копит зі стайні або доходить з віддаленого комори неспокійне скиглення однієї з учених собак, якою вранці під час представлення придавили ногу.

Час від часу чуються також людські кроки ... Вони наближаються ... З мороку виступає людина з лисою головою, з особою, вибіленим крейдою, бровами, перпендикулярно виведеними на лобі, і червоними кружками на щоках; накинуте на плечі пальто дозволяє розглянути велику метелика з блискітками, нашиті на грудях камзола; він підходить до хлопчика, нагинається до його обличчя, прислухається, вдивляється ...

Але клоун Едвардс, очевидно, не в нормальному стані. Він не в силах витримати до неділі обіцянки, даного режисерові, не в силах боротися проти туги, їм оволоділа; його наполегливо знову тягне до вбиральні, до столу, де ледь видніється майже спорожнену графин горілки. Він випрямляється, трусить головою і відходить від хлопчика нетвердими кроками. Зовнішність його поступово затушовується окружающею темрявою, пропадає, нарешті, зовсім, - і знову все навколо охоплюється мороком і тишею ...

На наступний ранок афішка цирку не сповіщала вправ «гутаперчевого хлопчика». Ім'я його і потім не згадувалося; та й не можна було: гутаперчевого хлопчика вже не було на світі.

Дмитро Васильович Григорович

«Гутаперчевий хлопчик»

За лаштунками цирку товпляться артисти, народ веселий і безтурботний. Серед них виділяється вже не дуже молодий лисий чоловік, чиє обличчя густо розфарбоване білим і червоним. Це клоун Едвардс, який вступив в «період туги», за яким послідує період тяжкого запою. Едвардс - головна прикраса цирку, його принада, але поведінка клоуна ненадійно, в будь-який день він може зірватися і запити.

Режисер просить Едвардса протриматися хоча б ще два дні, до кінця масниці, а там вже і цирк закриється на час посту.

Клоун відбувається нічого не значущими словами і заглядає до вбиральні акробата Беккера, грубого м'язистого велетня.

Цікавить Едвардса НЕ Беккер, а його вихованець, «гутаперчева хлопчик», підручний акробата. Клоун просить дозволу погуляти з ним, доводячи Беккеру, що після відпочинку і розваги маленький артист стане краще працювати. Завжди чимось роздратований Беккер і чути про це не хоче. І без того тихому і безмовна хлопчикові він загрожує хлистом.

Історія «гутаперчевого хлопчика» була проста і сумна. Він втратив матір, навіженої і зайво велелюбний кухарки, на п'ятому році життя. І при матері часом доводилося йому і голодувати і мерзнути, але він все-таки не відчував себе самотнім.

Після смерті матері її землячка, праля Варвара, влаштувала долю сироти, визначивши його в науку до Беккеру. При першій зустрічі з Петром Карл Богданович грубо і боляче обмацав роздягненого догола хлопчика, що завмер від болю і жаху. Як він ні плакав, як не чіплявся за поділ прачки, Варвара віддала його в повне володіння акробату.

Перші враження від цирку з його строкатістю і шумом у Петі були такі сильні, що всю ніч він вигукував і кілька разів прокидався.

Вчення акробатичним трюкам давалося нелегко кволому хлопчикові. Він падав, розбивається, і жодного разу суворий велетень НЕ підбадьорив Петю, що не приголубив його, але ж дитині йшов всього лише восьмий рік. Один тільки Едвардc показував йому, як виконати ту чи іншу вправу, і Петя тягнувся до нього всією душею.

Одного разу клоун подарував Петі цуценя, проте щастя хлопчика було недовгим. Беккер вхопив собачку об стіну, і вона тут же умерла. Заодно і Петя заробив ляпас. Одним словом, Петя був «не стільки гутаперчевим, скільки нещасним хлопчиком».

А в дитячих кімнатах графа Лістомірова панує зовсім інша атмосфера. Тут все пристосоване для зручності і веселощів дітей, за здоров'ям і настроєм яких ретельно стежить гувернантка.

В один з останніх днів масниці графські діти були особливо жваві. Ще б! Тітка Соня, сестра їх матері, обіцяла повести їх в п'ятницю в цирк.

Восьмирічна Вірочка, шестирічна Зіна і п'ятирічний пухкий карапуз на прізвисько Паф щосили намагаються зразковою поведінкою заслужити обіцяне розвага, але не можуть думати про що-небудь, крім цирку. Грамотійка Вірочка читає сестрі і брату циркову афішу, в якій їх особливо заінтриговує гутаперчева хлопчик. Час для дітей тягнеться дуже повільно.

Нарешті настає довгоочікувана п'ятниця. І ось уже всі хвилювання і страхи позаду. Діти сідають на свої місця задовго до початку вистави. Їм все цікаво. З непідробним захопленням дивляться діти на наїзницю, жонглера і клоунів, передчуваючи зустріч з гутаперчевим хлопчиком.

Друге відділення програми починається з виходу Беккера і Петі. Акробат прикріплює до поясу важкий золочений жердина з невеликою поперечиною нагорі. Кінець жердини спрямовується під самий купол. Жердину коливається, публіка бачить, як важко велетень Беккер утримує його.

Петя дереться вгору по жердині, ось він уже майже не видно. Публіка аплодує і починає кричати, що слід припинити небезпечний номер. Але хлопчик повинен ще зачепитися ногами за поперечину і повиснути вниз головою.

Він виконує і цю частину трюку, як раптом «щось блиснуло і закрутилося в ту ж секунду почувся глухий звук чогось впав на арену».

Служителі і артисти підхоплюють маленьке тільце і швидко забирають. Оркестр грає веселий мотив, вибігають, перекидаючись, клоуни ...

Засмучена публіка починає тіснитися до виходів. Вірочка істерично кричить і ридає: «Ай, хлопчик! хлопчик! »

Будинки дітей з працею вдається заспокоїти і укласти в ліжко. Вночі тітка Соня заглядає до Верочке і бачить, що сон її неспокійний, а на щоці засохла сльозинка.

А в темному безлюдному цирку на матраці лежить обв'язаний ганчірками дитина з переламаними ребрами і розбитою грудьми.

Час від часу з мороку з'являється Едвардc і нахиляється над маленьким акробатом. Відчувається, що клоун вже вступив в смугу запою, недарма на столі видніється майже опорожнённий графин.

Все навколо занурюється в темряву і тишу. На наступний ранок в афіші не вказувався номер «гутаперчевого хлопчика» - його вже не було на світі.

Твір яскраво розповідає про циркового життя артистів - народу досить веселого і безтурботного. Серед загальної маси виділяється вже не молодий і лисий клоун Едвардс, який безсумнівно був головною прикрасою всього цирку. Правда, його поведінка була досить ненадійно - клоун в будь-який момент міг зірватися і піти в запій.

Залишається два дні до закінчення масниці, і режисер дуже просить Едвардса протриматися.

Клоун частенько заглядав до вбиральні до Беккеру - грубому мускулистому акробату-велетню, ось тільки не до нього, а до його підручного «гутаперчева хлопчикові» на ім'я Петя. Клоун намагався хоч якось урізноманітнити і розбавити життя хлопчика, але Беккер не підтримує цього спілкування. Одного разу, Едвардс подарував хлопчикові цуценя, однак, акробат кинув собачку об стіну, і та відразу умерла. Та й самому Петру тоді влетіло - він дістав ляпаса.

Історія хлопчика була вельми печальна. У чотири роки він втратив матір і опинився під крилом її землячки прачки Варвари, яка незабаром влаштувала сироту до Беккеру. Як Петя ні плакав, Варвара все ж віддала його у володіння цього акробату. Хлопчик, звичайно ж, був сильно вражений цирковими виставами, але саме вчення різноманітним акробатичним трюкам нелегко давалося йому. Він часто падав, ушибался, але Беккер жодного разу не похвалив і не приголубив дитину, якому йшов ще тільки восьмий рік. І лише Едвардc розповідав і показував, як йому виконати якусь вправу, ну а Петрику всією душею тягнувся до нього.

Цирковим артистам належало виступ перед великою аудиторією, в тому числі і перед сімейством графа Лістомірова, де панує атмосфера затишку і зручності для дітей. За здоров'ям, іграми, веселощами і настроєм яких, уважно спостерігає гувернантка. Їх світ абсолютно протилежний Петіна дитинству.

У довгоочікувану п'ятницю тітка Соня, сестра по материнській лінії, її шестирічна племінниця Зіна і восьмирічна Вірочка, а також п'ятирічний пухкенький карапуз на прізвисько Паф радо йдуть в цирк і сідають на свої місця ще задовго до початку вистав. Дітям все цікаво, вони із захопленням милуються наїзницею, виступом клоунів і жонглера, смакуючи знаменитий номер з «гутаперчевим хлопчиком».

Номер почався, хлопчик дереться вгору по жердині, який сильно коливався, а публіка в захваті аплодує, але багато насторожено ставляться до небезпечного номеру. Слідуючи програмі, хлопчик в кінці повинен зачепитися ногами за поперечину, повиснувши вниз головою. Петя спритно виконує цю частину трюку, але щось відбувається, і він раптом зривається ... Глядачі чують лише ляпас від чогось впав, а працівники цирку, тим часом, швидко підхопивши тільце хлопчика, забирають його зі сцени. Артисти відразу ж продовжують веселити публіку, як ніби нічого й не сталося.

Засмучені діти графа Лістомірова кричать і ридають, багато хто йде з цирку. З великими труднощами будинку заспокоюють дітей і укладають їх спати. Маленька Вірочка навіть уві сні не може заспокоїтися.

У темному і безлюдному куточку цирку на матраці лежить маленьке обв'язане ганчірками тіло дитини з переламаними ребрами і розбитою грудьми. А на наступний день в афіші вже немає номера «гутаперчевого хлопчика».

гутаперчевий хлопчик

За лаштунками цирку товпляться артисти, народ веселий і безтурботний. Серед них виділяється вже не дуже молодий лисий чоловік, чиє обличчя густо розфарбоване білим і червоним. Це клоун Едварде, що вступив в "період туги", за яким послідує період тяжкою запою. Едварде - головна прикраса цирку, його принада, але поведінка клоуна ненадійно, в будь-який день він може зірватися і запити.

Режисер просить Едвардса протриматися хоча б ще два дні, до кінця масниці, а там вже і цирк закриється на час посту.

Клоун відбувається нічого не значущими словами і заглядає до вбиральні акробата Беккера, грубого м'язистого велетня.

Цікавить Едвардса НЕ Беккер, а його вихованець, "гутаперчева хлопчик", підручний акробата. Клоун просить дозволу погуляти з ним, доводячи Беккеру, що після відпочинку і розваги маленький артист стане краще працювати. Завжди чимось роздратований Беккер і чути про це не хоче. І без того тихому і безмовна хлопчикові він загрожує хлистом.

Історія "гутаперчевого хлопчика" була проста і сумна. Він втратив матір, навіженої і зайво велелюбний кухарки, на п'ятому році життя. І при матері часом доводилося йому і голодувати і мерзнути, але він все-таки не відчував себе самотнім.

Після смерті матері її землячка, праля Варвара, влаштувала долю сироти, визначивши його в науку до Беккеру. При першій зустрічі з Петром Карл Богданович грубо і боляче обмацав роздягненого догола хлопчика, що завмер від болю і жаху. Як він ні плакав, як не чіплявся за поділ прачки, Варвара віддала його в повне володіння акробату.

Перші враження від цирку з його строкатістю і шумом у Петі були такі сильні, що всю ніч він вигукував і кілька разів прокидався.

Вчення акробатичним трюкам давалося нелегко кволому хлопчикові. Він падав, розбивається, і жодного разу суворий велетень НЕ підбадьорив Петю, що не приголубив його, але ж дитині йшов всього лише восьмий рік. Один тільки Едварде показував йому, як виконати ту чи іншу вправу, і Петя тягнувся до нього всією душею.

Одного разу клоун подарував Петі цуценя, проте щастя хлопчика було недовгим. Беккер вхопив собачку об стіну, і вона тут же умерла. Заодно і Петя заробив ляпас. Одним словом, Петя був «не стільки гутаперчевим, скільки нещасним хлопчиком".

А в дитячих кімнатах графа Лістомірова панує зовсім інша атмосфера. Тут все пристосоване для зручності і веселощів дітей, за здоров'ям і настроєм яких ретельно стежить гувернантка.

В один з останніх днів масниці графські діти були особливо жваві. Ще б! Тьотя Соня, сестра їх матері, обіцяла повести їх в п'ятницю в цирк.

Восьмирічна Вірочка, шестирічна Зіна і п'ятирічний пухкий карапуз на прізвисько Паф щосили намагаються зразковою поведінкою заслужити обіцяне розвага, але не можуть думати про що-небудь, крім цирку. Грамотійка Вірочка читає сестрі і брату циркову афішу, в якій їх особливо заінтриговує гутаперчева хлопчик. Час для дітей тягнеться дуже повільно.

Нарешті настає довгоочікувана п'ятниця. І ось уже всі хвилювання і страхи позаду. Діти сідають на свої місця задовго до початку вистави. Їм все цікаво. З непідробним захопленням дивляться діти на наїзницю, жонглера і клоунів, передчуваючи зустріч з гутаперчевим хлопчиком.

Друге відділення програми починається з виходу Беккера і Петі. Акробат прикріплює до поясу важкий золочений жердина з невеликою поперечиною нагорі. Кінець жердини спрямовується під самий купол. Жердину коливається, публіка бачить, як важко велетень Беккер утримує його.

Петя дереться вгору по жердині, ось він уже майже не видно. Публіка аплодує і починає кричати, що слід припинити небезпечний номер. Але хлопчик повинен ще зачепитися ногами за поперечину і повиснути вниз головою.

Він виконує і цю частину трюку, як раптом "щось блиснуло і закрутилося<...>в ту ж секунду почувся глухий звук чогось впав на арену ".

Служителі і артисти підхоплюють маленьке тільце і швидко забирають. Оркестр грає веселий мотив, вибігають, перекидаючись, клоуни ...

Засмучена публіка починає тіснитися до виходів. Вірочка істерично кричить і ридає: "Ай, хлопчик! Хлопчик!"

Будинки дітей з працею вдається заспокоїти і укласти в ліжко. Вночі тітка Соня заглядає до Верочке і бачить, що сон її неспокійний, а на щоці засохла сльозинка.

А в темному безлюдному цирку на матраці лежить обв'язаний ганчірками дитина з переламаними ребрами і розбитою грудьми.

Час від часу з мороку з'являється Едварде і нахиляється над маленьким акробатом. Відчувається, що клоун вже вступив в смугу запою, недарма на столі видніється майже спорожнену графин.

Все навколо занурюється в темряву і тишу. На наступний ранок в афіші не вказувався номер "гутаперчевого хлопчика" - його вже не було на світі.